- Друга дуель! – кричить якийсь містянин з луженим горлом. – Друга дуель!! Він викликав леді!

Він разом з ще кількома товарищами тримають «мого» дуелянта.

- Леді! Леді! Дуель!!

- Вони сказилися, - крізь зуби цідить Девін. – Я замість леді! – перекрикує він натовп.

- Леді! – кричать у натовпі. – Вона прийняла виклик!

Прихвостні Кертеса починають кричати «леді» у три горлянки, вочевидь побоюючись ставати проти Девіна.

- Все гаразд, - кажу твердо. – Розчистіть місце.

- Леді обрала лук! – кричить мій охоронець. – Розійдіться!

Натовп посувається, звільняючи місце.

- Це ж стріла! –верещить хтось – Хочете, щоб дівка вас підстрелила? В неї ж руки з… не з того місця, світла леді, - виправляється, помітивши мене з охороною зовсім поряд – з усією повагою – додає не в лад.

- Леді Грехот, ризикувати – це моя робота, - з притиском каже Девін. - Заявіть зараз, що виставляєте за себе бійця. Це нормально, леді так чинять.

Я б і хотіла. Але боюсь підступу. Не дарма негідники роззосередились по натовпу – мабуть, Девіну варто очікувати ножа у спину. Мене ж всерйоз не сприймуть. Я жінка.

- Ні. Не вийде – люди не дадуть. Я впораюсь.

Швидко виходжу на середину вільного простору. Навпроти стає білява наволоч. Шкіриться кривими зубами у відповідь на похабні жарти друзів. Товарищ приносить йому з зброярні лук – не з найдорожчих, але сильніший за мій.

- Двадцять кроків. По команді підіймаєте лук і стріляєте. – Оголошує правила грубий містянин з військовими замашками.

Головне – не думати зараз. Тіло зробить все саме. Я перевіряю лук ще раз, пробую тятиву і накладаю стрілу. Противник недбало робить те саме. Переконавшись, що ми обоє готові, чоловік кричить:

- Дава-ай!

" Рука, що гойдає колиску"