Етьєн, схилившись, сидів на поваленому дереві в тіні каплиці. В його руках виблискував ніж. Дерев’яне руків'я з випаленими знаками, поліроване до блиску від частого користування. Лезо плавно ковзало по деревині, знімаючи стружку. Тонка деревина в його пальцях крутилася з майже ритуальною точністю — раз-другий, надріз, поворот і знову.

Цей ніж я пам’ятав з тих часів, коли Матір вперше привела його в замок. 

Той хлопчисько, високий не на свій вік, худющий настільки, що можна було порахувати кожнісіньку кісточку. Його яскраво-блакитні очі дивилися на світ з цікавістю, яку він невміло намагався видати за байдужість. Є звички, що не зникають. Навіть після смерті.