Марат уважно глянув на мене, і я відчула, як у грудях стискається. Напевно, він помітив мою нервозність.

— Тобі немає про що переживати, — спокійно сказав він і неквапом відпив ковток кави.

Ага, звісно, немає! Я ж просто наодинці із незнайомцем у зачиненій кав’ярні. Ідеальне місце, щоб «не переживати».

— Я й не переживаю, — намагалася говорити впевнено, та голос зрадницьки затремтів.

На його губах майнула легка посмішка. Така, ніби він чудово бачив, як мене ковтає хвиля тривоги, і йому це навіть подобалося. Саме ця посмішка остаточно мене розлютила.

— Ближче до суті. Чому я тут? — слова вирвалися різко, майже з викликом.

— А ти, бачу, нетерпляча, — спокійно відповів він. — Це добре.

— Так чому я тут?! — повторила я, вже не приховуючи роздратування.

— Твій батько відправив мене до тебе. Треба вирішити кілька важливих справ.

— Хм. Цікаво. Батько, який багато років не подавав ознак життя, раптом вирішив «вирішити справи» зі мною? — я глузливо підняла брову.

На обличчі Марата блиснула тінь злості, та він миттєво взяв себе в руки. Його голос знову став холодним і рівним, мов лезо ножа.

— У твоїх батьків була угода.

Продовження тут