РУСАЛЧИК ВІНОЧОК

І настав день весілля... А гуцульське весілля завжди чаклунське – це таїнство, чарівництво, воно сповнене веселих і жалісних пісень, танців та ігор, забав і жартів. Але сумна і бліда була Мар'яна, коли подружки розплітали їй чорну косу. З кам'яним обличчям сиділа за весільним столом, не сміючи підняти очей на свого нареченого. Страх скував її серце так, що навіть плакати спочатку боялася дівчина. Потім лише сльози закапали...

І через цей страх справжня, непідробна була туга нареченої, коли виходила Мар'яна прощатися з подругами й рідним домом. І гірко, невтішно ридала вона над своїм дівочим життям, щоб не довелося плакати, бувши дружиною.

Але нещасна розуміла, що ці сльози – лише початок чогось дуже страшного й жахливого, адже щось погане обов'язково трапиться в її житті. Так підказувало Маряні серце.

Вона роздавала стрічки подругам на пам'ять, і її охоплював все сильніший страх. Вона вмирала в цей день для свого роду, зникала з карпатським вітром, відлітаючи в синє небо, щоб ожити вранці частиною сім'ї нареченого. Зі сльозами Мар'яна прикрашала зелене весільне деревце квітами, стрічками й травами. Деревце це було символом вічної краси дівочої, вічної її молодості... І зітхали подружки, і заздрість блищала в їхніх очах — кожна хотіла такого нареченого, як Марко. Всі вони хотіли опинитися на місці Мар'яни.

І бачила це нещасна, і хотілося кричати їй на всю долину: «Забирайте! Забирайте назавжди! Не потрібен він мені! Це не Марко!»

Полетіти з вітром вільним хотілося, в гори полетіти. Високо-високо. Де ніхто й ніколи не знайде...

Але мовчала вона, стиснувши губи, мовчала – і кров її крижаніла від жаху. Ніби стоїть вона над безоднею туманною на найвищій горі, а там, внизу, в скелястій ущелині, чекає її чудовисько жаске.

Неймовірно красиві намиста з чорно-червоного бісеру прикрашали наречену. Її ошатна сорочка, розшита яскравими візерунками, підкреслювала тендітність плечей і стрункість – здавалася Мар'яна вербовою гілочкою, лозинкою, травинкою в зеленому полі... Файний вінок був на чорному густому волоссі, здавався здалеку самоцвітом, ніби його прикрасила наречена смарагдами та яхонтами.

Жодне весілля не обходиться без короваю або калачів, вишитих рушників, букетів і гілочок берези або горіха, якими прикрашають дорогих гостей, дерева та все навколо – і подвір'я, і ворота... І панував на весіллі гуцульський барвінок – квітка вічного кохання. На столі стояв верченик, зроблений з тіста, який був символом вірності й сімейного щастя. Прикрашене дівчатами деревце зайняло своє почесне місце біля короваю.

Наречений розпочав весілля, коли прийшов у двір своєї обраниці. Він з легкістю подолав усі перешкоди – викупи та ігри, які заважали побачити майбутню дружину.

– Світи, світи, місяць, нашому короваю! Подивись, подивись, сонце, на наш коровай! Та й ви, добрі люди, подивіться та нашого короваю спробуйте, та й ви, князь з княгинею, поїжте! – заспівали дружки, коли наречений сів біля сумної нареченої. – Ось наш коровай для всієї родини зроблено, для всієї родини чужий пекли його, молодій княгині нашій з ранку його пробувати, молодому князю нашому наїстися!

При цих словах так хтиво й розпусно подивився на наречену удаваний Марко, і такі спалахнули в глибині його очей вогні моторошні, що відсахнулася злякано дівчина й знову мало не розплакалася.

Туга і страх увійшли в її серце й більше не хотіли відпускати, міцно тримаючи, в полон взявши. Люде вже до гостин готувалися, які могли тривати кілька днів, адже все село прийшло на свято до Мар'яни!

Але ось хтось ще з'явився на весіллі, багатий такий гарний пан зайшов у двір — поважний, ставний. І немов стовп соляний завмер він, дивлячись на нареченого, який зблід, побачивши гостя. Відсахнувся, впізнав Чугайстра, зрозумів, що розкрита зараз буде його хитрість.

– Це не Марко! – закричав гість, навіть не встигнувши привітатися. – Він не Марко! Змій клятий це! У його лиці хотів наречену забрати? Не вийде! Не віддам!

Піднявся галас, крик, схопили змія Янко та Ігнат і тримали доти, доки Чугайстер не показав людям справжній вигляд злого духа вогню. Вирвався з рук братів рудоволосий рум'яний хлопець з кучерявим волоссям, засміявся гучно:

– Думаєте, перемогли? Не вийде, ні! Ще не було такого, щоб не дісталася мені красуня! І хоча ми ще не встигли на рушник стати – не біда! Встигнемо! А не встигнемо – то і без рушника й весілля моя дівка буде!

– Геть, проклятий, і щоб духу твого тут не було! – гнівно кричав Чугайстер, відштовхуючи Літавця подалі від переляканої до смерті Мар'яни, яка заклякла, лише скляними очима дивлячись на рудого духа Карпат.

Чимало вона чула казок про Перелесника, про те, як він краде дівчат, про те, як знущається з вдів, прилітаючи до них ночами чорними, падав зіркою та потравляв у хату через трубу, зоряними іскрами розсипався біля ліжка, щоб потім перетворитися на прекрасного чоловіка...

– А де ваш Марко? – глузливо відгукнувся дух вогню. – Немає Марко! Спить Марко вічним сном, ніколи не повернеться в село!

Зблідла наречена й впала на руки подруг.

– А ти, Гнат, згадай свою обіцянку, – зі сміхом озвався до хлопця Перелесник, – якщо не повернеться Марко протягом русального тижня, віддамо сестру заміж за першого ліпшого!

Похитнувся Гнат, став блідіший за крейду. З острахом дивився він на руде страхіття. Зрозумів – доведеться віддати сестру нечистій силі, якщо не повернеться її наречений. А Марко вже давно немає... Якщо за пів року не повернувся – значить, загинув десь у горах.

А Перелесник реготав, і вітер розвівав його руде волосся, яке спадало по плечах вулканічною лавою.

– Рівно опівдні чекайте сватів на батьківські дні! Моя наречена буде, і ви самі її віддасте!

– Не буде цього! – грізно відгукнувся Чугайстер. – Я знайду Марко, навіть у світі мертвих знайду! Не побачити тобі Мар'яни, геть, нечистий!

Зник у вихорі диму Перелесник, і доки його сміх стихав десь далеко, перелякані селяни розбіглися по домівках. А брати віднесли свою нещасну сестру в хату, та й сіли з несподіваним помічником зі світу духів думати й гадати – що тепер робити, як Марко шукати?