КАЗКИ ПОТОЙБІЧЧЯ


ТЕРНОВИЙ КОРОЛЬ

Нечутно ступає по осінньому килиму полонянка мрій і туманних видінь – хто і звідки, куди й навіщо йде вона в зеленому, як травневе листя, плащі?.. Всі питання попелом сивим ляжуть у вицвілу траву стародавнього лісу, пожовклим листям попливуть по проточній воді. Старим дубам і в'язам, згубному ялиннику, що розкинувся на тому боці пагорба – їм все одно, хто йде зараз назустріч своїй загибелі. Дерева чекають, коли пролиється на мохи червона цілюща кров, щоб дати їм сили, дати їм соки... Дерева стогнуть у темряві, ловлять розлогими гілками холодні вітри, дерева кличуть свого повелителя.

... Поспішай, Терновий Король! Ось іде твоя Осіння Королева! Поспішай, Терновий Король – її очі горять в передчутті твоїх згубних любощів, її губи чекають отруйних поцілунків, її лоно жадає стати початком усього.

Колесо Рівноваги котиться по небу... І та, яка запалить багаття Бельтайна, та, яка заманить з хороводу смертних дів прекрасну травневу повелительку, – йде вона осіннім лісом, гордо піднявши голову! Не страшно їй, не холодно… Чекає вона зустрічі з тобою!

Та, чиєму слову стануть підвладні ці прокляті хащі – йде до тебе! Та, що помре і воскресне в цих лісах – йде за тобою!

... Вдихни холодне вологе повітря боліт, зірви червону гіркоту брусниці, зачаруй ягоди, заморозь їх своїм подихом, оберни сріблом погляду – і подаруй рубінове намисто своїй повелительці. Прийме вона його, і криваві сльози прочеркнуть доріжки по білосніжних щоках – прощатися зі своїм життям серед людей, прощатися з літом і яскравим сонцем, прощатися з душею настав час…

І немає шляху назад.

Але знає Осіння Королева — подаруєш ти їй те, що дорожче за всі скарби смертних королів. Адже з чим може зрівнятися вічне життя серед туманної холоднечі Пагорбів? З чим може зрівнятися нескінченне Дике Полювання на зламі часів і світів?

З чим може зрівнятися любов Тернового Короля?

Хто плаче кров'ю — той довів свої почуття.

Той зробив свій вибір.

І шлях йому відтепер — в посипаний засохлими квітами терновий кущ, шлях йому відтепер — в багаття Самайна, в примарний серпанок, що тремтить над озерами...

Довго ти чекав її? Довго шукав її серед смертних? Твої пси вили, летячи по осінньому небу Диким Полюванням, твої пси шукали слід її у всіх світах і століттях. Твої пси століттями поверталися ні з чим. Блискали червоні іскри в їхніх очах, сріблилася в місячному світлі їхня шерсть, і клубилися сизі хмари зграєю проклятих птахів.

Йде по килиму осіннього листя та, що прийме в себе морок і холод Тернового Короля. Медовою патокою, бурштином здається її волосся, бірюза в її погляді... Кров на її щоках.

Зустрічай свою Королеву!

Встроми в її серце шип...