Доброї ночі!

Так ,ця історія довгий час не відпускала і ось сьогодні вирішила написати щось типу щоденника моєї творчості. Це лише чернетка і звісно зміни тексті можливі, але ваша думка важлива ... Готові читати?

Запис перший

Одного серпневого вечора я сиділа й перебирала думки, що останнім часом надто настирливо тривожили. У мене є дивна звичка — прокручувати в пам’яті події минулих днів, ніби шукаю там те, чого бракує тепер.

Я сподівалася на інший результат. Думала, що мої книжки потраплять у вдячні руки, що їх бережно розгортатимуть, відчуваючи тепло моїх рядків. А вийшло інакше: їх поставили на полицю, поруч із дитячими розмальовками, навіть не глянувши. Так, можна було б виправдати — мовляв, людина зайнята. Але коли ти вкладаєш у це цілий розділ душі, і все, що отримуєш у відповідь, — байдужість… виникає бажання тихо повернутися й забрати свій «непотріб».

«Успіхів! Нам така література потрібна! Чекатимемо на книгу ?» — казали вони. Та бачу, чекали так, що й не треба стала. Часом думаю: як там мої книжки? Чи не опинилися вже у смітнику? Колись, мабуть, зайду перевірити, бо доля «знеціненого подарунка» чомусь не дає спокою. І знову — знецінення.

Мені згадалося дитинство та юність : як тоді так само знецінювали все, що я робила. Батьки. Сторож на радіостанції. Тепер ось вони. Чомусь головне було говорити про збірку віршів полеглого воїна — мовляв, щоб про тебе говорили, треба говорити самому… А про мене — мовчанка.

Я прикрила очі, зробила ковток холодного чаю. Зелений чай рятує. Я алергік, але саме він дає змогу хоч трохи видихнути.

І знову занурилася у спогади. Ми робимо колаборацію з майстринею мила, збираємо кошти на ЗСУ з допомогою збірки полеглого воїна. А я? Я наче залишаюся поза межами цього кола. Лише коли виклала сторіс і згадала їх, додавши відео з книжкою, — лише тоді вони написали: «О, то ми стали частиною книжки». І щось підказує: ніхто з них так і не відкрив сторінок.

Скільки б я не робила, щоразу натрапляю на глуху стіну. Письменниця-початківець… Було б моє ім’я відоме — інше ставлення. А так…

Мало хто знає мене справжню. Ту, що має амбіції, принципи, мрії, власне ставлення до життя. Іноді простіше залишатися в тій масці, яку звикли бачити інші, ніж пояснювати, чому я насправді інша.