Русалчин віночок

А тим часом у рідному селі нещасного зачарованого хлопця йшло свято – всі раділи, що повернувся з мандрів Марко, що вірний юнак приніс вінок для Мар'яни. Не забув її! І жодні русалки не спокусили його своєю чарівною красою!

Тільки Маряна, побачивши того, хто з'явився з вінком рсалчиним, злякалася. У очах її нареченого палав дикий вогонь. Але вона прогнала геть погані думки й передчуття, адже радість затьмарила все! Повернувся до неї вірний Марко! Не забув! І вчасно встиг! І буде весілля, нікуди вже Мар'яна його не відпустить...

На гульбищі почалися веселі танці, весела коломийка радісно кликала всіх у коло. Це був танець сильних і сміливих людей, танець, що пробуджував у їхніх серцях дух гір, танець їхніх дідів і прадідів.

У низьке, по-осінньому сіре небо летіли птахами веселі пісні. Мар'яна, стоячи в колі подружок, вбраних у найкращі сорочки й жилетки, вінки й стрічки, відчула на собі погляд. Важкий, похмурий. Замерла, ніби льодом її скувало, так холодно стало, так страшно. Але хіба може вона мерзнути під поглядом коханого?

Повільно пішла вона в його бік, бажаючи прогнати це моторошне відчуття омертвіння... Дівчата з легкою заздрістю дивилися їй услід. Адже заради неї, заради її кохання бродив Карпатами вірний Марко в пошуках подарунка, небезпечні були його мандри, але він виконав бажання Мар'яни. І кожна з її подружок таємно мріяла про такого нареченого.

Ось тільки ніхто не знав, скільки горя принесе доля Мар'яні, скільки доріг їй доведеться пройти, скільки нещасть і перешкод буде на її шляху до кохання... І якби знали – нізащо не бажали такої долі собі.

Усміхнувся тонкими губами вогненний змій, жорстка складка пролягла біля його рота, блиснув він скляними очима, дивлячись на красуню Мар'яну, і погляд його крижаний ніби говорив їй — ще трохи, і навіки ти моєю станеш!

А вона стояла і вдивлялася в його обличчя. Ледь витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них виблискували відблиски вогню, який запалили багато років тому в Карпатах чаклуни. Вогню небезпечного, іншого, чужого. Вогню, з яким простій людині не впоратися.

Відсахнулася Мар'яна від парубка і пішла геть. Не могла вона зрозуміти, що з ним сталося під час того, як він блукав гірськими долинами в пошуках віночка. І очі інші стали – навіть колір змінився, були вони раніше сірими, як осіннє небо, а тепер – як бездонне озеро, як крижинки. Сині-сині.

Вогняний змій ще довго дивився на дівчат, що танцювали коломийки, хтиво блискаючи синіми очима...

А Марко спав тим часом під вербами біля чарівного Зеленого озера русалок і не знав, що Перелесник заручився з його нареченою, Мар'яною-красою. І ніхто не знає, не відає про зачарованого парубка.

Тільки русалки, одвічні господині цих місць, приходили під верби та співали тужливі пісні, поки спав Марко. І марився йому нескінченний сон, і бачив він у своїх чарівних мріях, як схиляються над ним зеленоволосі діви, і губами, синіми як води озера, цілують його. І співають вони про давно згаслі почуття, про давно згорілі життя...

Пестили їх холодні руки парубка, розчісували діви кістяними гребінцями його чорні кучері. І сумували вони, сумували про те, що не може встати він, щоб водити з ними хороводи. Не може співати жаскі чаклунські пісні... Вони знали, що Марко хотів знайти чарівний віночок, ось і принесли одного разу його й поклали на груди парубку...

Давно прийшла зима в людський світ, але все так само світило сонечко над Марко, не замерзала ніколи вода в русалчиному озері... А одна з русалок, Іванка, довше за всіх засиджувалася біля Марка, милуючись ним. Дуже був схожий парубок на її невірного нареченого, який колись, сто років тому, покинув дівчину з її бідами, пішов до іншої – до багатої дочки старости... Тож Іванка втопилася від горя й стала русалкою... Вже й імені нареченого проклятого не пам'ятала нещасна, яка померла через невірне кохання. Але мріяла про те, щоб прокинувся полонений її озера від свого зачарованого сну, обійняв її та залишився тут навіки... З нею, Іванкою, залишився...

І згадувала русалка давню купальську ніч, коли разом з подругами бавилася біля яскравої ватри. Згадувала, як пішли вони з дівчатами з піснями до річки, і як спускали в швидку воду гірського потоку різноколірні вінки, щоб пливли ті до милих, зачаровуючи... Згадувала, як вірила у вічне кохання. І як заслав її коханий сватів до сусідки, багачки чорнобрової... Згадувала все це Іванка й розуміла – ніколи вона цього парубка, що заблукав біля її озера, не покине. Замилує своїми чарами, зачарує. Тоді не стала за кохання боротися, а тепер – буде! Довге життя по той бік, у мертвому світі, багато чого її навчило. І в першу чергу – чекати.

Так і минула зима в Карпатах, не торкнувшись краю вічного літа.