Вітаю! А я продовжую знайомити вас із «Вовкуном».

Вже раніше я трохи розповідала про головну локацію. Хоча історія й фентезійна, проте місце, де вона розгортається, цілком реальне. Туди навіть можна дістатися, але лише якщо справді дуже захотіти, адже воно вважається одним із найтруднодоступних в Україні. Кажуть, щоб піднятися туди, потрібен навіть спеціальний дозвіл.

Це на вершині гори Томнатик. Розташована на хребті Томнатикул, у межах Путильського району Чернівецької області, на північний схід від села Сарата і на північний захід від перевалу Семенчук. Там же розташовані старі радіолокаційні стації, які в сюжеті я не заділа.

Фото: Vlad Vasylkevych

Саме там і розташоване Вовче селище, де колись жив Йон. У реальності воно має іншу назву, але я свідомо залишу її в таємниці. Тут зародилася історія про вовкуна, і тут же вона знайде свій фінал.

Незабаром усі герої зустрінуться, і таємниці будуть розкриті. Кожен зіграє свою останню роль, а хтось отримає новий, справжній шанс. Хто саме — ви дізнаєтеся на самій останній сторінці. Його чи її ім'я залишиться таємницею до останньої сторінки.

Сьогодні, вже вийшло оновлення розділу:

Це було пасткою, і я сам у неї ступив. Цього разу не буде втечі. Не буде раптового зникнення, не буде самовиправдань.

Я зроблю те, що необхідно. Навіть якщо це розірве мене зсередини.

А потім піду. Не тому, що хочу втекти — я давно втомився тікати. А тому, що це буде єдине правильне рішення. Єдиний спосіб не перетворитись остаточно на того, кого я зневажаю. Хтось мусить залишитися людиною. Хоч трохи. Навіть, якщо це буду не я, а дух, який піде у вічність і забере мою людяність з собою.

Наручники зігнулись під моїм натиском, наче були зроблені з фольги, а не з металу, і з сухим тріском розкололись, мов іржаве лезо. В повітрі почувся короткий дзвінкий звук — останній подих проклятого заліза, що мав стримувати мене. Та хіба можна стримати темряву, коли вона вже прокинулась?

Дякую за підтримку всім, хто читає і хто коментує;)