Для прихильників пригодницької фантастики вже скоро нова книга "Підкиньте до Альфа-Центавра."

— Марк. Ти точно впевнений, що нас хтось візьме? — руда дівчина з короткою стрижкою скептично зиркнула на натовп, що проходив повз них прямуючи до гейта вантажних шатлів.

— Сто відсотків, — відповів розпатланий чорнявий хлопець і рішуче підняв руку з картонкою.

На картонці, вирізаній, зі старого пакування з під сушеного протеїнового м’яса, великими чорними літерами було написано:

 «Проксима Б. Без багажу.»

Марк стояв гордо, немов щойно винайшов гіпердвигун особисто, хоча насправді винайшов він лише цей напис і дивовижну впевненість, що міжпланетний автостоп працює не гірше, ніж земний.

 — Автостоп — це давня традиція. Ще з двадцятого століття.

— З двадцятого? — Лана підняла брову. — Там же максимум «фури» зупиняли, а не зорельоти.

— Це вже дрібнички, — відмахнувся Марк. 

— Головне — посміхатися й виглядати бідними, але симпатичними.

Посмішка вийшла швидше хижа, ніж чарівна. Хоча усім у космопорт було байдуже до цього.

— Ти знаєш, скільки до Альфа-Центавра? — запитала вона після десяти хвилин мовчання.

 — Та якісь смішні чотири світлових роки. 

Дівчина зітхнула й оглянулася навкруги.

Космопорт на Місяці завжди нагадував Лані величезний вулик. Сотні тисяч людей, роботів та андроїдів снували його коридорами, сходами та ліфтами, немов бджоли, що поспіхом виконують свої завдання. Лише замість запаху меду в повітрі тут витав аромат озону й вічно перепаленої кави з автоматів.

Гул був постійним. Кожна стіна світилася голограмами реклами: від знижок на туристичні квитки до Нептуна до пропозицій купити «новітній протез правої ноги зі знижкою, якщо у вас обидві праві». Різнобарвні неонові вивіски миготіли так, що очі починали боліти після п’яти хвилин перебування у холі.

А вони стояли вже дві години.