Книга тут: https://booknet.ua/book/ruka-shcho-goida-kolisku-b433972

Повільно випиваю настій і лягаю у ліжко. Якийсь час просто дивлюсь на стелю, намагаючись очистити свідомість від сторонніх думок. Розглядаю сірі тіні, що повзуть по тканині, ворушаться. Здалеку долинають звуки нічного табора. Тіні зливаються, закручуються у воронку, що стрімко наливається пітьмою, серце стискається і падає вниз, вниз, все глибше… аж до поля бою, що виринає перед очима. Битва закінчилась, і солдати блукають між трупами, добиваючи ще живих. Стогони, брязкіт зброї… Все у сірих сутінках і Кертіс, схиливши коліно, слухає пульс воїна коло його ніг. Повільно підіймає голову і дивиться крізь мене.

- Він не жилець. – воїн коло його ніг непритомний і у залитому кров’ю обличчі я впізнаю Ліама. Мій брат повільно стікає кров’ю, не приходячи у свідомість. – Де старший Грехот?

- Бачив, як він загинув, - відповідає хрипкий голос.

- Що ж, це доля, - Кертіс, зволікаючи, дістає кинжал і раптом швидко встромляє його у груди Ліама.

Тіло брата вигинається у судомах агонії, а Кертіс, закривши очі, швидко шепче якісь слова. Його руки на грудях мого брата залиті кров’ю, і він піднімає одну і проводить нею по губах, не припиняючи говорити нечутні фрази. Я лиш вловлюю риму, якою закінчуються строфи. Закінчивши, Кертіс падає на груди мого брата і …п’є. Жадібно п’є кров з рани ще тремтячого тіла.

Коли він підіймає обличчя, залите кров’ю, в його очах дивний блиск. Він витирається рукавом і його обличчя навіть у сутінках інше. Я чітко бачу, що Кертіс ніби наповнений силою.