ГЕРОЙ ЧУЖИХ ІСТОРІЙ

Будинок на Перехресті, звідки ведуть дороги в чарівні й таємничі світи недописаних історій, чекає своїх гостей. Привидів і піратів, лиходіїв та темних володарів, магів і мандрівників, принцес і зачарованих принців... Мирослава Рейзер — юна чарівниця, яка дарує героям забутих і покинутих книг нову долю. Але якщо вона сама одного разу загубиться в чужій незакінченій історії?.. Світ Мрій вміє чекати.

І вміє дарувати справжнє кохання.

_______________________

Темрява з'явилася в жовтневий холодний вечір, сповнений місячного срібла та шелесту воронячих крил за огорожею саду, що вже облітав. Світлішали осяяні місячним світлом стовбури старих дерев, кружляли руді листя в синій імлі сутінок, скрипіли віконниці і підлоги, коли хтось із мешканців особняка проходив коридором або вітер кидався на вікна, виючи та стогнучи.

Тривога.

Осіння моторошна тривога, яка буває тільки в проклятому жовтні, місяці привидів і чаклунських видінь.

Передчуття чогось страшного холодило мені тіло, гострими голками впиваючись у серце.

Тривога дзвеніла кришталевими підвісками люстри, тривога тріщала полум'ям у каміні і розсипалася іскрами за ковану решітку. Тривога тремтіла тінями за вікнами і стукала в будинок поривами холодного вітру. Тривога знала, що в цьому будинку вона цариця.

Будинку, який стоїть на Перехресті жовтня.

Будинку, в якому переплітаються реальність і магія.

Будинку, з якого безліч дверей ведуть у загадкові чарівні королівства недописаних історій. Де оживають портрети й тіні на стінах стають зламами в іншу реальність.

Будинку, який тільки вдає, що він звичайний, такий самий, як усі на цій старовинній вулиці прибережного містечка, оточеного холодними водами північного моря.

Будинку, в якому живу я — дівчина, яка вміє розмовляти з привидами, ходити в інші світи і... дописувати покинуті історії, щоб герої проклятих і зачарованих світів могли нарешті покинути свої темниці, свої застиглі у вічності світи, щоб йти далі.

І на початку самотнього жовтня я стояла біля вікна й дивилася на морок, що панував у саду, намагаючись змиритися з холодом вогкої осені. Літо в цьому місті вічного жовтня, сирого і дощового, завжди було дуже коротким, зима теж не радувала снігом і хуртовинами, дикі вітри з моря студили вулиці і площі, вимітали й так рідкісний сніг, і все замерзало в свято новоліття. Майже весь час тут були сльота і вогкість.

Але я звикла.

Я любила осінню імлу і пожежі кленів, медовий аромат перестиглих червоних яблук, що падали в мокру траву саду. Любила бурхливе сиве море, що билося об скелі на узбережжі й кликало в свої глибини, де за переказами колись жили морські люди з риб'ячими хвостами і дивовижним смарагдовим волоссям, схожим на водорості. А на березі, посипаному гострими каменями, було безліч гротів, через які звивистими коридорами можна вийти далеко за межі нашого містечка, названого Фрігус, що означає — Холодний.

І саме в цей день, вогкий, червоний та осінній, коли жителі нашого міста відпочивають після святкування Рівнодення, сталося те, що перевернуло мій світ догори дригом і змусило засумніватися у власних переконаннях.

Почалося все з того, що вперше не я вирушила через чарівні двері, а звідти до мене з'явилася чорна тінь у плащі. Накинутий на голову каптур не давав розгледіти обличчя незнайомця, і спочатку я навіть подумала, що це просто ілюзія, схожа на ті, що інколи кружляють у нашому дивному будинку або відбиваються в старовинних дзеркалах.

Але гість виявився живим — наскільки, звичайно, це можна було сказати про мешканця чужої недописаної історії, але він був справжній, я розуміла, що можу його торкнутися... Він не просвічувався, як привиди і злі духи, не світився і не був витканий з туману.

Чоловік стояв біля каміна, вийшовши з портрета, що висів у моїй кімнаті, і мовчав. Мені довелося першою розпочати розмову, але було важко — щось сковувало мене, коли я дивилася на людину в плащі.

— Чим зобов'язана? — глухо промовила я, привітавши гостя легким уклоном. — Мирослава Рейзер вітає вас у Будинку на Перехресті.

— Ви повинні мені допомогти, леді, — не ворухнувшись, не представившись, сказав він.

І я впізнала цей голос.

Лиходій зі старої казки, принцесі якої я колись допомогла втекти з полону проклятого замку. Прекрасна дівчина отримала своє «довго та щасливо» з юним принцом. А злий володар чорного замку залишився ні з чим — скутий чарівним ланцюгом у підвалі власного замку. І зараз він якимось невідомим чином звільнився і стоїть переді мною.

Чаклун керував негодою, і за єдиним рухом його пальців могла вибухнути буря або початися шторм. Я кинула швидкий погляд за вікно — там збиралися хмари, вітер посилився, і листя в шаленому танці кружляло золотисто-багряною хуртовиною. Напевно, це витівки чаклуна.

— Я нічим не можу... — почала я, але мене грубо перервали.

— Доведеться, леді, інакше я залишуся у вашому світі й через хмари ніколи не вийде сонце.

Це був шантаж, але хіба могла я ризикувати?

І я простягнула руку й пішла слідом за людиною в чорному, повністю впевнена, що моїх сил вистачить, щоб впоратися з ним навіть у його світі.

Але коли він відкинув каптур і я побачила його обличчя, то ледь не закричала від жаху — це був не просто чаклун, якого ми із принцесою обдурили, це був крімбіль — підкидьок із старої, вже забутої казки про підмінних дітей. Хлопчик виріс, але місця ні в одному зі світів так і не знайшов. І замість злості чи люті до мене прийшла жалість. Розуміння. Співчуття. Я пам'ятала, як важко було підмінним дітям шукати свої історії, свої «довго та щасливо». І я дуже рідко могла знайти цих дітей.

Але зараз один з них стояв переді мною. І нехай він зробив чимало зла, але хіба це зло не було наслідком того, що Темрява зробила з ним, відібравши у батьків і кинувши в чужий світ?..

— Я допоможу вам, — сказала я, беручи його за холодну руку. Немов шматок льоду бла його долоня.

І повела по мосту, який відкрився в переході між світами.

Я вірила, що обов'язково знайду його справжню історію.