Чув Тімоті таку казку від бродяги-вітру...

Нечутними тінями літають по світу людей Чорні Дами – шелестять їх прозорі вуалі, б'ються і стигнуть на холодному вітру, тонкою павутинкою в'ється по димчастій тканині квітковий візерунок. Шурхотять осіннім ламким листям суворі старовинні сукні з оборками, довгими рукавами та глухим коміром, і темні ці сукні, як беззоряна ніч, – не видно місяця або зоряної діамантової мережі серед чорнильної чорноти. Та й нікому шукати відблиски сріблясті – не до того.

Давно не одягали Чорні Дами яскраві вбрання з відкритими плечима і короткими пишними рукавами, давно не пестили ажурним мереживом кольору талого снігу тонкі старечі пальці, що схожі на гілочки дерев, давно не бачили очі Дам синій шовк, рожевий атлас або фіалковий оксамит... немає шляху в колишній світ. Немає шляху в світ Живих. Давно забули Дами, як танцювали кадриль, як кружляли у вихорі вальсу, як пили ігристі вина і розважалися на барбекю.

І ось уже багато років літають серед хмар Чорні Дами безтілесними примарами, тягають вони з собою мішки бездонні – і складають в мішки ці черепи і кістки тих, кого не поховали за звичаями. Адже відомо, якщо не в землі останки, то встануть і підуть вони бродити по землі, лякаючи людей. А навіщо привидам, щоб люди дізналися? Навіщо їм, щоб в них повірили? Як тільки повірять люди в містику та привидів – відразу відкриють полювання, відразу знищувати будуть всіх, хто бродить неспокійними тінями.

Ось і стоять на захисті примарного світу Чорні Дами, покликані кісточки збирати та в одне чаклунське місце приносити. Місце це зачароване, людям живим туди ходу немає. Сторожать його пси кошлаті чорні, з очима зеленими, що світяться в темряві, ніби болотні вогники. Якщо раптом людина опиниться біля межі чаклунського місця – зачарують її ці примари, відведуть обманними стежками геть, щоб ніхто не побачив, як у найдовшу ніч року, скуту льодом і хуртовинами, з'являться сюди Чорні Дами у вуалях. Витрусять черепи і кістки вони зі своїх мішків, закопають у чаклунську землю, присипавши зверху осіннім листям.

Але буває таке, що привиди не хочуть йти за межу, буває, що бажають кричати-брязкати кістками і далі. Але рідко таке буває, дуже рідко. Кому сподобається вічна самотність і не-життя, в якому немає місця почуттям — любові, ненависті, радості? Ось і чекають Чорних Дам кістки і черепи, мріючи про те, щоб швидше в інший світ відправитися.