Ця візуалізація стала для мене несподіванкою, але полонила мене, тим наскільки гарно переданий  настрій уривку. Принаймні, я так думаю❤️❤️❤️

…Серед дерев, внизу невисокого берега, розкинулося майже кругле озерце. Воно було темним і переливалося хвильками, як лускою.  Озерце  оточували старі сосни. Одна, майже впритул, підступала до краю берега. На  грубезній гілці була закріплена гойдалка, довгі й міцні троси якої, давали змогу високо і далеко злітати над озером. Хтось використовував її, щоб у спеку стрибати у воду, а хтось просто гойдався над темним дзеркалом водойми.

Ян підвів Юліана.

– Це моє улюблене місце. Коли мені буває важко на серці, я приходжу сюди увечері, або вранці і гойдаюся. Мені здається, що в мене виростають крила і я перетворююся на птаха, а  все погане, залишається на землі і  вже не має значення.

З Юліаном говорив зовсім інший Ян – простий, рудоволосий чоловік,  у легкій  куртці, спортивних штанах і  старих кросівках.  Весь отой наліт вічного сексуального хлопчика, десь загубився серед сосен і розвіявся за вітром, який пахнув сосновою смолою.  Ян став ніби старшим,  в очах з’явилася туга, за чимось давно і безнадійно втраченим.

– Політаємо?

Юліан стояв невисокий, у трохи завеликому блакитному светрі, з волоссям зібраним у хвостик. Прості джинси і темне взуття. Він теж ніби повернувся в минуле, яке не воскресити, але яке так лунко озивається споминами у серці.

– Я боюся висоти.

– Я тебе не відпущу, триматиму міцно-міцно…

Троянди Ліліт ❤️ ❤️ ❤️