РУСАЛЧИН ВІНОЧОК

– Як же тут чарівно, як казково! – вигукнув зачарований краєм синіх озер Марко.

Навколо простягалися квіткові луки, шелестіли кронами високі сосни на пагорбі, пахло м'ятою та дикими травами... Чудовий світ, сповнений магією! Магією, що народжувалася на схилах зелених гір і в скелястих ущелинах, у водах струмків і річок... Магією, що розквітала червоним чарівним зіллям серед пишних трав, текла цілющим соком по гілках старих дерев... Магією, що могла оживити кожен камінь, кожну пелюстку, яка туманом стелилася схилами і проливалась цілющим дощем з хмар, а взимку вкривала Карпати білою пуховою ковдрою снігів, виблискувала на небі дивовижними суцвіттями зірок. Відбивалася в очах красунь і звучала в піснях, трембітою дзвеніла-гуділа над зеленими полонинами... Магія, яку ввібрали в себе мольфари, чарівники гірські.

І Марко в цю мить здалося, що він зробив крок у дивне вічне літо... Дзеркальна гладь озера відбивала пишні хмари, що неспішно пропливали по синяві високого неба, м'яка трава яскравим килимом лягала під ноги, зелені галявини вкривали метеликами чарівні квіти. А вдалині височіли велетнями гори, недосяжні й величні... і холодний осінній вітер, що взяв владу у світі людей, ніколи не зривав листя з вічнозелених дерев чарівного лісу, не було тут його влади, не було тут його сили...

– Це чари? – з захопленням запитав Марко, але на його обличчя набігла тінь, коли він згадав, яке лихо і зло приніс у цей казковий край. І кого привів із собою...

Іванко помітив, як похмурнів його друг, і гірко посміхнувся.

– Не хвилюйся ти так... як познайомишся з істотами цього чарівного світу ближче, вся твоя зачарованість ним і зникне, як туман вранці.

– Не впевнений, друже мій Іванко... не впевнений...

І парубок розгублено пішов до озера. Чугайстер поплентався за ним, відчуваючи себе винним, що не може захистити від розчарувань. Але треба спробувати хоча б від марень спасти, не можна, ніяк не можна кидати Марка...

Ні Іванко, ні його друг не помітили, що за ними крадеться вогняною тінню Перелесник.

..Вони були всюди, ці бліді кістляві діви з зеленим волоссям і величезними сумними очима... У саванах і пишних вінках оточили вони мандрівників, обережно простягали до них тонкі руки. Примарні тіні кружляли в повітрі, сиділи на вербах, ховалися у воді. Вони і були лише тінями – тінями іншого світу. Нещасні потопельниці... Прекрасні дівчата й діти співали тужливі пісні, плели вінки з лугових трав і яскравих квітів, що росли біля води, в танці колесо водили.

Очі Марко повільно закрилися, йому здалося, що він пливе хвилями ніжної дивної мелодії. Яка файна пісня, встиг подумати він, перш ніж опустився в пишну траву біля синіх вод озера. Хвилі билися шуміли. Шепотіли йому свої старі казки і дарували солодкі марення... Хвилі заколисували, співали, кликали у свою прохолодну чарівну синь. Почуття неймовірного спокою і радості – і п'янкої, і дикої – ось що було в стомленому серці... Вічний спокій і щастя може дати цей чарівний світ. І забуття... А пісня все ллється і ллється, дзвенить кришталево в тиші, немов вода в струмку. З каменя на камінь. З каменя на камінь...

Іванко обернувся з почуттям загостреної тривоги. Ну ось, так він і думав! Віночок Марко вирішив дістати! Вже спить під деревом, а біля нього коло блідих мертвячок все сильніше змикається! Зараз затягнуть у воду або лоскочуть до смерті – ось йому і весь віночок, ось йому і все весілля! Залишиться тут навіки!

І важко зітхнувши, Іванко вирушив рятувати друга.

Побачивши розлюченого Чугайстра, русалки кинулися з вереском в різні боки. Він наче тільки за мавками полює, але всі одно краще сховатися якомога далі від дикого чоловіка! Хто знає, що він задумав?.. І як потрапив сюди?..

Тільки плескіт і шум води чулися якийсь час біля озера – це перелякані русалки ховалися на піщаному дні й серед комишу, і лише стривожені обличчя біліли серед ряски, на березі жодної мертвячки не залишилося.

Марко різко розплющив очі, прокинувшись.

– Що це було? Я спав?.. – запитав він в Іванка, який схилився над ним.

– Спав. Як же, спав! Потопельниці тебе мало не згубили, ось як ти спав! – буркотливо відгукнувся Іванко. І що він так хвилюється за цього дивного парубка! Адже він ніколи не мав справ з людьми!

– Мене зачарували пісні цих дівчат... – протер очі Марко, немов перебуваючи ще під владою русалчиних чарів.

– Так і залишився б слухати їх навіки! Будь обережний, а краще… – знявши свій пасок, Іванко обмотав ним голову парубка, закривши його вуха і жестом показав йти за ним.