Я приїхала додому. Хоч дорога й зайняла понад годину, заспокоїтися я так і не змогла. Руки тремтіли, а всередині клубився справжній вир — злість на Райдера, на його матір і… на себе.

Ну чому я просто мовчала? Чому не сказала їй щось таке, щоб раз і назавжди збити з неї цю зверхність?

А може, я й справді виглядаю як дівчина, яка будь-що прагне зачепитися за багатого хлопця? Ні! Та чорт забирай, звідки в мене взагалі ці сумніви?

Заїхавши на територію, я різко загальмувала, заглушила двигун і ще хвилин двадцять просиділа в машині, стискаючи кермо так, що побіліли пальці. Серце билося швидко, а думки змішалися у злий клубок.

Заспокойся. Глибокий вдих. Видих. Вона того не варта. Чуєш? Не варта…

Нарешті змусивши себе вибратися з машини, я пішла до будинку. Але щойно відчинила двері, зупинилася: переді мною була картина, яка наче не з цього дня

Продовження тут