Книга: "ЗАПИСНИК СКАУТА"

  Чорна Kia Rio мчала теплим літнім лісом. Сонце пекло так, що повітря за вікном тремтіло від спеки. Вікна були щільно зачинені, а кондиціонер дарував прохолоду й затишок. Та ізоляція від зовнішнього світу була потрібна не лише через спеку — варто було з’явитися якійсь набридливій мушці в салоні, і тато відразу б насупив брови. Спершу він кілька разів махнув би рукою, намагаючись її зловити, а коли це не вдалося, неодмінно пробурмотів би щось на кшталт:
— Ай, знову ці мухи… — і повів би далі, вже з трохи зіпсованим настроєм.

  Коричка, наша собака, неодмінно оживилася б: клацнула б зубами, підвелася на довгі лапи, готова вполювати ту дрібну чорну ціль. Полювання було в її крові — недаремно ж родезійські риджбеки колись ганяли левів. Але цього разу Кориця лишень ліниво зітхнула й вмостилася, поклавши мокрий ніс біля моєї ноги.

  Я сиділа позаду й дивилася у вікно.

  Зовнішністю була схожа на маму: обличчя овальне, губи пухкі та рожеві, а очі світло-карі. Та ніс у мене був «картопелькою», як у тата — принаймні, так його називала мама. Волосся було світле, майже блондинисте. Бабуся колись казала, що я потемнію до п’ятого класу, як тато, але цього так і не сталося: серед родини з темним волоссям я залишилася світлою, як і мій дідусь.

  Дорога повільно зникала за нами, розчиняючись у далечі. Було трохи сумно, що ми вже майже доїхали. Мені подобалося це тихе хитання машини, татова музика і мамині легкі, спонтанні балачки.

— Ну що, Іванко, рада, що вже доїжджаємо? — усміхнено озвалася вона, повернувшись до мене.

  Її коротке темне волосся й тепла усмішка завжди здавалися мені найніжнішими у світі. Але відповісти чесно — розповісти про всі ті змішані почуття — я не змогла. Лише кивнула й прошепотіла:
— Ага.

— Ех, ми ж три години сюди їхали, звичайно ж рада, — підхопив тато, коли машину знову труснуло на черговій ямі. Він глянув на маму й незадоволено додав:
— І ще цією дорогою назад вертатися…

  На його чорному, трохи кучерявому від природи волоссі вже пробивалася сивина, хоч він і залишався досить молодим. Як і мама. Вони обоє були ще зовсім юні, коли я з’явилася на світ. 

— Куди нам їхати далі? — запитав тато, поглянувши у дзеркало заднього виду. — Іванко, де ті твої скаути?

  Я лише здивовано знизала плечима.

— Он, дивися! — сказала мама й показала на хлопців, що йшли стежкою. — Зупинись, запитаємо.

  Машина плавно пригальмувала. Вікно опустилося, і мама нахилилася вперед:
— Перепрошую, хлопці, а де знаходиться… сім’я «Вареників»?

«О Боже, мамо! Ну як вони можуть знати всі ті дивні назви, якими ми там поназивалися?» — тільки й подумала я.

  Хлопці переглянулися.

— Ви, мабуть, скаути? — невпевнено запитав один із них.

— Так, веземо одного скаута до своїх, — усміхнувся тато.