Ну що ж, пограємо)

Вона встала. Відкинула крісло, воно жалісно заскрипіло. Взяла куртку й пішла.

А я лишилась. Самотня на холодному столі.

Тиша задушила мене.

Я боюсь. Боюсь, що її пальці більше ніколи не ковзнуть по мені. Що вона забуде моє клацання, мій ритм, мій тихий голос, яким я з’єднувала її з цілим світом.

Я боюсь темряви, у якій мене залишили. Без її руки я — лише мертва пластмасова шкаралупа.

Я боюсь смерті — не тієї, коли ламаються кнопки чи рветься дріт, а тієї справжньої, коли тебе просто перестають бачити.

Телефон засвітився, хизуючись своїм сяйвом.

— Та звикни, — холодно кинув він. — Їй більше не потрібні твої клацання. У мене сенсор, у мене яскравість. Вона обрала мене.

— Брехня! — заволала я так, що моє колесо закрутилось від розпачу. — Вона любила мене! Вона стискала мене, коли сердилась, вона ковзала мною по столу, коли мріяла. Я — її подруга, її звичка, її частина!

Телефон скривився у саркастичній усмішці.

— Ти стара. Тебе легко замінити. А мене вона бере навіть у ліжко.

Я здригнулася.

Боюсь заміни. Боюсь, що на моє місце прийде інша — нова, бездротова, мовчазна. Боюсь, що я назавжди залишусь тут — пилом на холодному столі.

— Люди завжди повертаються, — нарешті мовив він, але без переконання.

А я чекала. Чекала, як коханий, що вже знає: вона не прийде.

Але....Дідько...

Я не сміття, щоб мене міняли — я її нерви, її пальці, її злість у кнопках!

Вона мене кидала сотні разів, але завжди верталась — бо без мене вона ніхто.

Ти — забавка, Телефоне, а я — її зброя.