— То давай утечемо.

Ці три слова прозвучали так просто й невимушено, що Алекса аж похитнулась. Він що, серйозно?

— Іноді люди з’являються в нашому житті не просто так, — розмірковував Іона, спершись ліктями на балконні перила й вдивляючись у затягнуте хмарами небо. — Часом доля дає нам шанс змінити все з ніг на голову. І якщо його проґавити — другого може не бути.

Докуривши, він повільно загасив цигарку, відштовхнувся від перил і зробив кілька кроків до Алекси. Дівчина завмерла, не вірячи власним вухам. Іона м’яко всміхнувся, дивлячись їй у вічі.

— То як? — тихо, але виразно мовив він. — Зірвемо фотосесію, вимкнемо телефони й просто… втечемо? Проведеш день зі мною — з людиною, яку знаєш лише кілька годин. Ти готова?

Глухий удар серця відбився в її грудях. По тілу пробігла тремтлива хвиля. Глибокий, проникливий погляд Іони скував її, мов невидимі кайдани. Не витримавши, Алекса опустила очі донизу. Все навколо стихло — навіть грайливий вітер, що щойно жартував із її пасмами, притих і, здавалося, чекав відповіді разом з Іоною. Саме в ці хвилини Алекса мала зробити вибір, здатний змінити все.

— Та що вже там… — нарешті видихнула вона.

Підвела погляд — тепер він був твердим, а в куточках вуст грала тінь усмішки.

— Хай це й ризиковано, але краще так, ніж жити на повідку у батьків. Хоча б один день — вдихнути свободу, вирватися. Та й ти… — вона уважно глянула на свого напарника. — Ти, здається, не такий уже й поганий, Іоно.