— Тримай! — наливши обом вина, хлопець подає стаканчик дівчині. — Це, звичайно, не келих, — сміється Ярослав. — Але на природі це теж непогано.

— Дякую, — Злата зробила маленький ковток. — Сплять? — вона кивнула в бік наметів.

— Сплять. Міцно. Злат... — Ярослав знову зважується на розмову. — Я хочу запитати...

— Що?

— Чому ти уникаєш мене? Ти ніби не довіряєш мені. Чому? — він уважно дивився їй в очі. — Ось навіть зараз ти поруч, так близько. Така прекрасна. І в той самий час, далека... Як ці зірки.

— Знаєш, — Злата важко зітхає. — У нас настільки важкий менталітет. Довіряти людям дуже складно. Суспільство нав'язує нам свій спосіб дій і тисне, якщо ми наважуємося йому не підкорятися, — вона дивиться кудись у далечінь, ніби розмовляє сама з собою. — І якщо ти відрізняєшся від інших, тебе не сприймають й нізащо не мають. Ти ‒ ніхто.

— Ти це про що? — Ярослава вразив хід її думок.

— Не звертай уваги. Це я так... Думки в голос. Мабуть, я трохи драматизую. Нерозгаданий манускрипт щастя боїться бути спійманим... Мені не знайти його в темряві, а ти не допоможеш. Правда, як у казці? — Злата традиційно переводить тему і все ще дивиться на сяючу від місяця гладь води.

— Краса. Вода, як срібло.

— Хочеш скупатися в "сріблі"?