✨️писати для вас — це завжди пригода!✨️

Для вас анонс нового розділу Вовкуна

Мені довелося писати сцени, які були для мене незвичними. Я раніше не працювала в детективному жанрі чи з реалістичним світом людей так детально. Але книга вийшла саме такою. Я не наполягала, щоб вона була іншою, а просто довірилася натхненню. І саме так народилася історія, в якій реальність і світ перевертнів існують пліч-о-пліч.

...

Він говорив, наче я вже сидів на лаві підсудних, а сам — герой дня, що впіймав звіра. Його інтонація — це не просто зверхність. Це була самозакохана манія величі. І я добре знав таких. Люди в погонах, з посадами, з миготливими коридорами під ногами — всередині вони крихкі, малі. Їхня вага існує лише доти, доки інші вірять у ту вагу. І саме вони кричать найголосніше поки можуть.

Коли ми під'їхали до будівлі, я уважно оглянув фасад. Побілені вапном стіни — вицвілі, місцями злущені, як стара шкіра. Маленькі вікна з ґратами — без шансів на втечу, хіба що для миші. Перед входом — лавка, дерев’яна, пошерхла, мов свідок чужих очікувань.

Довгий коридор зустрів мене похмурою тіснотою. З обох боків, мов похмурі ніші, темніли прочинені кабінети. Крізь вузькі щілини я встигав ковзнути поглядом у їхні нутрощі: застиглі в півмороці старі дерев'яні столи, незграбні стільці, високі шафи, що приховували за своїми дверцятами таємниці у пильних папках. Кожне клацання моїх черевиків об кам'яну підлогу відлунювалося тривожним шепотом у цій застиглій тиші.

На стінах — пожовклі плакати з ПДР, портрети Шевченка, як у школі. І запах... пилюка, старі документи, тютюн. Люди мають дурну звичку насичувати повітря тим, чим і самі отруєні.

Камери не було — це я зрозумів одразу. Значить, поки не оформлений — я просто «об'єкт у кабінеті». Мене завели у простору кімнату, побілену, як морг. Всюди — сліди дешевизни. Повітря пропахло дешевим одеколоном. На столі валялися недопалки, попільничка тріщала від попелу. Тривога і втома застигли тут у повітрі, мов жир на сковороді — давно, щільно, безнадійно. Кабінет Миколи. Без сумніву.

Мене прикували наручниками до батареї. Зжалились — дали стілець. А може, просто хотіли дивитись зверху. У кабінеті було сиро й холодно, як у підвалі. Лампа під стелею блимала, мов на допиті. Вікно з ґратами — те саме, що я бачив з машини.

Але все це — тільки фон. Вони не знали одного: у кожного полювання є обернена сторона. І мисливець не завжди той, хто тримає зброю.

…

Про візуали лише скажу, «ну я намагалась»))