Формула подвійного успіху — третій том циклу "Моя Алекс" завершено

Алекс не подобався цей план, але один з агентів – Девід Джордан, молодий, але впевнений у силах свого підрозділу і цьому методі затримання викрадачів, зумів її переконати. Майкл і Хантер так і не вмовили агента Джордана взяти їх з собою на спецоперацію – навіть з огляду на їхній військовий досвід, самовпевнений агент вимагав, щоб вони не втручалися в їх роботу.

Трентон злився, але нічого не міг вдіяти – в небезпеці його дочка, і сперечатися зараз не було ні часу, ні сил. До того ж, зараз у них з Хантером не було необхідного спорядження під рукою, а чекати, поки один з колишніх напарників збере команду і привезе зброю та інші речі, вони просто не могли собі дозволити. З трудом, але Трентон погодився довірити проведення спецоперації агенту Джордану, який в цілому викликав довіру, незважаючи на свою молодість і зайву браваду.

Алекс точно до зазначеного часу приїхала в похмуру, страждаючу від посухи пустелю. Звичайно, в місцевості біля містечка колишніх старателів не було так моторошно, як в Долині Смерті, але все ж тут не було нічого, що могло б привабити, якби Алекс з'явилася тут з власної волі... Вона почула дивний гул, що йшов ніби від землі, і здригнулася, боячись відходити від машини. Але стояти і стискатися від страху не можна. В якомусь смердючому підвалі сидить зараз її дочка і чекає порятунку.

Низький гул тривав весь той час, поки Алекс на тремтячих ногах йшла до руїн старого будинку, зарослого бур'яном і оточеного кактусами. Потім вона усвідомила, що це спів пісків, дюни Келсо... Цей гул завжди наводив страх на жителів пустелі і став джерелом багатьох легенд. Але як тільки Алекс зрозуміла, що це дюни, лякати цей звук її перестав.

Вона пильно вдивлялася в тремтяче від спеки повітря, в стіну, що темніла на тлі піску, яка майже обсипалася і здавалася чимось потойбічним – до неї тулилися тіні і пагони якоїсь сухої гострої трави, схожої на кинджали. А старі поламані колоди  стирчали з піску, ніби чиїсь величезні кістки, раз у раз траплялися під ноги і заважали швидко йти. Та й валіза з грошима виявилася занадто важкою. Шматки цегли, сухі палиці і залишки кухонного начиння, присипані піском – моторошне місце. Напевно, в якомусь підвалі подібної ж розваленої ферми тримають її нещасну дочку. Алекс зціпила зуби і прикусила до крові губу, щоб не розплакатися. У роті з'явився залізний присмак, солодкий і одночасно солоний.

Вона пройшла колодязь, завалений дошками, поруч з яким виднілося провал старої шахти. Широке листя юкк тремтіло в спекотному повітрі, і здавалося, що тут немає нікого, крім самої Алекс, що вона залишить свою валізу і піде – але гроші не мали значення в цій ситуації, нехай навіть довелося вивести частину з бізнесу, скоротивши деякі проекти. До біса все. Життя дочки  незрівнянно дорожче за будь-які гроші. Алекс віддала б усе, аби тільки Джоан не чіпали. Аби тільки повернули цілою  і неушкодженою.

Але вона боялася іншого, що було незрівнянно з втратою бізнесу, – що Лоуренс обдурить її, що він не поверне їй дочку.

Що її дочки вже немає в живих.

Попри на відеозапис, який Лоуренс надіслав, як і обіцяв, у нього після цього було кілька годин, щоб знищити Джоан. Ніяких гарантій у цій ситуації немає і бути не може, і вбита горем мати чітко і ясно це розуміла. Але наполегливо продовжувала вірити в краще.

Вона згадувала, скільки в житті було ситуацій – безвихідних, небезпечних. Ситуацій, коли здавалося – нічого не виправити і не врятувати. Згадувала, як до останнього не вірила двадцять років тому, що її чоловік загинув у Бірмі, коли всі – навіть Хантер! – були впевнені, що Майкла більше немає. І як вона збирала загін добровольців, готових зануритися в пекло бірманських джунглів, що кишать повстанцями, щоб шукати сліди того, кого офіційно визнали мертвим.

І вона ж знайшла його! Нехай сама потрапила в руки генерала Не Віна – але змогла ж домовитися з ним про допомогу, запропонувати гідний обмін за життя своїх людей і своє. І Майкла знайшли – пораненого, який страждав від нападу малярії… але живого.

І якщо вона тоді впоралася, то невже не зможе зараз?

Алекс зараз не відмовилася б від зброї, але наказ Лоуренса був гранично чітким – ніякої вогнепальної зброї або ножів. Якщо він зустріне її тут і вирішить обшукати, хто знає, чим це закінчиться для Джоан. Тому Алекс відмовилася прикріплювати до себе навіть спеціальну апаратуру, за допомогою якої поліція й агенти ФБР могли б прийти на допомогу, почувши її розмову зі злочинцем, – було дуже страшно порушувати заборону. Вони могли не встигнути. Просто не встигнути на допомогу. Алекс і так боялася, що Лоуренс знайде маячок у пачці грошей. Тоді він точно їх з Джоан закопає... але оскільки інших гарантій немає, потрібно ризикнути. Інакше Лоуренс забере гроші й не факт, що поверне дочку...

І поки агенти відпрацьовують версії й готують свою спецоперацію, Алекс стоїть тут, на руїнах, з цим проклятою валізою і вірить, що Лоуренсу потрібні саме вони, а не помста. Бо всі ті мерзенні речі, якими він сипав, говорячи з нею по телефону, весь той бруд, що лився з його рота… все це означало лише одне. Ця людина психічно нездорова, і можливо, тюрма погіршила його проблеми. І він дійсно може скоїти все те, що погрожував. Зґвалтувати, продати в бордель, вбити… Ніхто не знає, на що здатен божевільний, який палає від старої ненависті.

З-за стіни вийшла тінь – навпроти західного сонця не було видно обличчя. Але Алекс одразу зрозуміла, хто це.

Лоуренс кивком вказав їй, куди кинути сумку.

Алекс не очікувала, що він приїде сюди, це ж ризик – раптом вона приведе хвіст?... Але Джиммі занадто добре знав свого давнього ворога. І знав, що Алекс не ризикне життям дочки.

Алекс наблизилася до вказаного місця біля стіни, побачила за руїнами припаркований там кадилак – мабуть, той самий, на якому викрали Джоан.

Лоуренс мовчки усміхався, наставивши на жінку пістолет.

Не першого разу вона дивиться в дуло зброї, і виявляється, це не так вже й страшно – бувають речі й гірше. Наприклад, коли твоя дитина в руках небезпечної тварини, яка здатна на що завгодно.

– Я сподіваюся, ти не робила дурниць, – холодно сказав Лоуренс, дивлячись на валізу.

– Де Джоан? – запитала Алекс, намагаючись говорити спокійно – не до емоцій і істерик. І попри весь жах, який піднімався всередині, вона трималася. Хай і з останніх сил.

– Я надішлю тобі адресу поштою, коли буду в безпеці.

Він підійшов зі спортивною сумкою до валізи й поспішно відкрив його, почав перекидати згортки купюр. Лоуренс намагався їх промацати, але занадто поспішав, і Алекс в думках благала всі вищі сили, щоб він не намацав маячок… Врешті-решт, Лоуренс закінчив і повісив сумку на плече. Не зводячи дуло пістолета з Алекс, він почав відступати до машини.

– Не руш з місця, інакше пристрелю, – попередив він. – І поки не від’їду – не смій сідати в машину.

Алекс кивнула, відчуваючи, як на спині виступили краплі поту, – від страху й від спеки. Серце билося так, наче їй вкололи адреналіну. Але головне зроблено, й агенти ФБР зможуть прослідкувати, де тримають її доньку.