А ви колись помічали, що в книжках герої завжди роблять те, чого ми в житті ніколи б не зробили?
Серйозно, я ось учора перечитувала одну сцену й думаю: "Дівчино, ти б хоч телефон взяла! Або світло увімкнула! Або, не знаю, спитала, чого він шепоче твоє ім’я в темряві!"
Але ні. Героїня пішла у підвал. Вночі. Без ліхтарика.
І я задумалась: а які дурниці ми самі робили в житті, якби це була книга, читачі б кричали: "НЕ РОБИ ЦЬОГО!"
Ось, наприклад, моя.
Мені було 14. Ми з подругою вирішили погуляти… ну, де ще гуляють нормальні підлітки? Звісно, на покинутому заводі.
Він був величезний, двоповерховий. І я, замість того щоб ходити по відкритих місцях, залізла в щось схоже на підвал: низький, у поганому стані, над головою — величезна бетонна плита, вихід лише один. Якби він завалився… ну, скажімо так, роман завершився б на першій сторінці.
А тепер ваша черга:
Яка ваша «сцена з книги», яку ви пережили насправді?
Можна смішну, можна трилер, можна романтичну — головне, щоб ми всі в коментарях сказали: "О, це точно було б у романі!"
9 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиОх...багато різного було. Здається мені до років 18 інстикт самозбереження був відсутній.
Ловити попутку і сідати в машину до незнайомих чоловіків,. Облазити всі закинуті будівлі і підвали в районі. Тормозити ногами скутер на ходу. Гуляти по кладовищу в ночі. Ех...молодість
У мене життя було надто цікаве і насичене. Треба буде щось вписати в свої розповіді)
Пригадую один момент з життя: повертаюся з музичної школи, трохи сутеніє і тут зупиняється біля мене міліцейський "бобік", - хотіли підвезти. Я безстрашно сідаю, а там хлопці трохи офігіли, запитують як я так сідаю до незнайомих у машину, але везуть за вказаною адресою. Кажу ж, чому незнайомців - батько працює в органах, якщо-що, вас знайде, а ще у мене є старший брат, так що мені в цьому місті нічого не страшно. Весь двір спостерігав як мене привезло "таксі", а вдома я з гордістю розповіла про пригоду. Хоч батько і носив "погони" та справжнім лідером є мама, тому за кілька хвилин він уже був на роботі і провів з хлопцями відповідну роботу.
Зі мною теж провели профілактичну бесіду, так що цей епізод досі пам'ятаю...
Щось я не можу пригадати, що я могла такого написати своїм персонажам)) в мене іноді персонажі таке мочили, що я б явно на таке не пішла))
Коментар видалено
Ну в мене Поки такого не було))
Вау, у мене теж була подібна історія! Пам'ятаю, як ми з друзями вночі полізли на покинуту ферму. Було так темно, що ми не бачили навіть своїх рук. Коли ми зайшли всередину, то почули дивний звук, ніби хтось дихав... Ми рвонули звідти так швидко, що ледь не загубилися в кукурудзяному полі. Досі мурашки по шкірі!✨❤️Думаю, це була б ідеальна сцена для трилера.
Був один випадок, який я вже років десять згадую в колі подруг. Почалась ця історія з того, що ми з подругою сіли в машину до знайомого. Був момент, коли я вагалась, але цікавість узяла гору — та й подруга поруч, що могло статись? Він був один, ми — удвох.
Я й не помітила, як швидко ми виїхали з міста, а потім довго їхали вузькою дорогою серед лісу. Почали грюкотіти колеса по нерівностях, у салоні раптово запанувала напружена тиша, і вже хотілося повернути назад. Та приятель раптом сказав:
— Не лякайтесь. Зараз таке побачите…
Ми з подругою лише напружено переглянулись. І ось — під’їжджаємо до якогось занедбаного звалища. Він сказав, що мусимо проїхати через нього. Швидко відчинив старі ворота з іржавим замком, повернувся в машину, натиснув на газ… Чесно, не знаю, чому ми тоді не вистрибнули й не побігли просто в ліс. Напевно, тому, що була ніч, дороги ми не знали, а в хащах могли бути дикі тварини. Мозок уже малював десятки жахливих сценаріїв.
(продовження в наступному коментарі)
Белла Ісфрелла, Подруга дістала з сумочки щось важке — на випадок, якщо доведеться оборонятись. Атмосфера нагадувала початок фільму жахів, і кожен метр дороги крізь те звалище лише посилював тривогу. Наче ми опинились в хованці справжнього маніяка.
А потім… ми приїхали на місце. І замість кошмару на нас чекав найпрекрасніший краєвид, який я будь-коли бачила. З високого узгір’я відкривалася панорама міста, що мерехтіло вогнями. Ми потрапили туди саме в мить, коли світло почало гаснути. Один район за іншим. А небо після цього стало ще яскравішим.
Виявилось, приятель просто був дуже втомлений, тому й виглядав напруженим і малослівним, а дорога була такою дивною, бо туди майже ніхто не міг заїхати, не маючи дозволу. Тоді я отримала масу вражень — і негативних, і позитивних, усе на межі.
Коли я навчалась в академії, мені дуже сподобався хлопець з паралельної групи. Що я тільки не робила, щоб привернути його увагу, але все було марно. Місяці два я страждала через того холодного красунчика, лила сльози в подушку, жалілась подрузі, а потім розсердилась, психонула і послала його подумки кудись дуже далеко. Через кілька днів після того, він запросив мене в кіно. Згадавши, скільки я вистраждала через того хлопця, я відмовилась. Він надто довго думав. Зараз я згадую це і сміюсь.
Лана Рей, доволі цікава історія, дякую що поділились))
Дякую, за таке питання)))
Моя історія "Листи без відповіді" є повністю автобіографічною.)))
Вікторія Калиновська, додала до бібліотеки, обов'язково прочитаю)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати