Вітаю, любі!

Роман "Наречена графа Брауна" — оновлено!

Уривок 

Не зважуюся більше підняти погляд, лише тихо прошу: 

— Я хочу залишитись одна. 

— Анно, цього більше не буде. Я досі поступався тобі, але в нас восени весілля, тож навіть не проси. 

Я спантеличено підіймаю погляд на чоловіка: про яке весілля він торочить? Яка осінь? Я не збираюся тут залишатися до осені. Хай своє весілля зіграє з ким хоче. Може, навіть Оришку за дружину брати, тільки не мене. 

— Анно, досить шарахатися мене наче примари. Я твій наречений. Про це наші батьки домовилися, коли тобі виповнилося чотирнадцять. Наше весілля мало відбутися ще п’ять років тому. Я й так на тебе надто довго чекав. 

Я відкриваю рот, щоб обуритися, але чоловік випереджає мене: 

— Досить мені казати, що ти не хочеш заміж. Тобі вже дітей народжувати пора, а ти все в святу невинність граєш... Самій не набридло? 

Спантеличено кліпаю і розумію, що я солідно втрапила. Бо зі слів цього графа Анна іще не займана... Ой леле! Мені ж потрібно вибиратися звідси якнайскоріше. Бо в іншому випадку боюся навіть уявити, що мене чекає. Це ж скільки галасу зчиниться, якщо граф дізнається, що я втратила цноту? 

Зітхаю. Мовчу. І знову обурююся в душі. Дідько, де ж та Анна пропала? Краще б поверталася швидше, а то я повинна тут за неї віддуватися. Це її граф, хай би собі з ним розбиралася. 

Пильно зиркаю на чоловіка й цікавлюся: 

— А чому весілля на осінь? Осінню сиро та холодно, може, краще на весну..? — з надією питаю. 

— Ні, серце моє. Наше весілля відбудеться осінню, як почнеться падолист.

Приємного читання!