ПРОВІДНИК

Дивне було те містечко на околиці графства — дива усілякі про нього люди говорили, але про одне боялися вголос згадувати... що дороги, які ведуть до Лоренса, є в кожному будинку. І що в кожне серце може хлинути темрява... Дзеркала те містечко примарне відбивали — якщо подивишся в них вночі при повному місяці, то побачиш не свою кімнату, залиту сріблястим світлом, а пустку, зарослу вересом і дріковицею. А за цією пусткою видніються будиночки — старі, напівзруйновані. Огорожі навколо них похилилися, доріжки у високій траві ховаються — а все ж горять вогні у віконцях, і чуються іноді з боку містечка, людьми покинутого, шум і крики. Кажуть — духи там пустують в повний місяць.

Духів цих не розгледіти зазвичай... Туман часто опускається на містечко, та й пустка велика, а ось кибитку дерев'яну — в таких цигани по країні подорожують — бачать люди в своїх дзеркалах, частенько бачать. Та й не тільки у дзеркалах — на заході вересові пагорби розкриваються, і старі кажуть, ось за ними примарне місто і стоїть.

Їздить кибитка та із запаленим ліхтарем у вигляді гарбуза... і візником, закутаним у чорний плащ. Капелюх з високою тулією і широкими полями насунутий на обличчя його низько-низько — але хлопчаки, сини мірошника, які якось зустріли кибитку посеред пустки, казали, що вітер зірвав капелюх і місяць висвітлив череп з порожніми темними провалами замість очей. Череп оскалився, показав ікла, а потім візник вдарив батогом свою чорну коняку і зник у тумані.

Люди боялися всіх цих дивовиж, але привиди з дзеркал їх не чіпали, візник у чорному проїжджав повз на своїй кибитці, тому всі звикли до Лоренса і його чудес, навіть знайшлися охочі побувати в покинутому містечку в один з найближчих повних місяців.

Зібралися напередодні ввечері хлопчаки — серед них і один із синів мірошника, Ганс Дженкінс, який на пустці колись побачив візника — і вирішили цієї ночі, як тільки стемніє, відправитися в Лоренс, на привидів подивитися.

— Точно всі йдуть? — оглянув ватагу хлопців Ганс. Він вважав себе найсміливішим і найобізнанішим — адже не кожен дорослий міг похвалитися зустріччю з візником у чорному.

— Точно! — відгукнувся за всіх один із хлопчаків — Джек Сондерс. Оглянув інших — чи точно зважилися? Всього п'ятеро їх зібралося цього вечора на краю пустки, сховавшись між величезними моховитими валунами. Вдома буде біда, якщо батьки побачать, що втекли діти, але ніхто не боявся різки. Хто боявся — всі залишилися вдома, ну і нехай сидять-тремтять і заздрять.

— Мені візник ось що сказав, — тихо прошепотів Ганс, пильно оглянувши свій загін. — Якщо хочеш побачити мій будинок — приходь у повний місяць. Так ось і сказав — в гості кликав, зуб даю! Тільки просив не галасувати — тому ви тихо поводьтеся, не кричіть, не тупотіть. Ось зараз туман згуститься — і потрібно буде покликати його.

— А він і ім'я тобі сказав? — охнув один із хлопчаків.

— Авжеж! — з гордістю вимовив Ганс. — Йому допомога потрібна — наречену у нього люди колись вкрали, ось тому він і їздить тут по пустці на своєму візку — її шукає.

— А він не сердиться за наречену? — Джек обережно озирнувся на свій будинок, в якому яскраво горіли свічки. Чомусь стало тривожно, захотілося плюнути на всі ці пригоди і повернутися додому...

— А що він дасть за це? — поцікавився інший хлопчик.

— Що дасть, що дасть... людей лякати не буде — ось що дасть! — Ганс незадоволено нахмурився. — Не хочеш допомагати — додому йди! А щодо нареченої... може, і сердиться, мені про те не казав.

— Ні, я хочу йти в Лоренс! Хочу! — озвався ще один шукач пригод — кучерявий рудий хлопчина, син пекаря.

— Тоді мовчи та чекай! — огризнувся Ганс не дуже-то й ввічливо.

Хлопчаки замовкли. Вологе туманне повітря приємно охолоджувало обличчя, а лілові та сині мітелки вересу тремтіли на вітру, немов танцювали під нечутну нікому музику. Довго чекати не довелося — з темного неба впав каменем ворон, підібрався ближче до хлопчаків, каркнув, немов за собою кликав. Полетів, час від часу сідаючи на каміння, що стирчало з вересового моря трав, чекаючи, поки Ганс і його друзі підійдуть ближче. Діти відразу зрозуміли — втратять птаха-провідника, і шукай потім дорогу в тумані, ні до привидів не вийдуть, ні додому не повернуться.

Але ось пустка закінчилася — прямо з трав з'явився занедбаний тракт, і вів він у бік похилених будиночків, дерево почорніло від часу, мохом поросли стіни, а все ж у цих руїнах було видно вогники у вікнах — ніби хто свічки палив. Хлопцям стало страшно, але все одно вони ступили з тракту на бруківку, вимощену камінням. Ворон у цьому світі перетворився на собаку — худого, облупленого, з синіми скляними очима. Собака повів дітей далі — вузькою вулицею, що вела вглиб примарного містечка. Хлопцям здалося, що вони потрапили до склепу — так само холодно і важко дихати, несе тлінням, запустінням тхне, але вони мовчки йшли, не скаржилися.

— Головне, не озирайтеся, — пролунав голос Ганса. — Обернетеся якщо — додому вже не потрапимо. Як почуємо скрип кибитки та іржання коня — прийшли.

У цю мить гіркий запах осінніх багать понісся над бруківкою, хоча ще було рано спалювати листя. І колеса по камінню застукали, кінь захропів. Замерли хлопчаки — і здалеку, якби хтось їх побачив, здалися б просто тінями, що відкидають дерева у місячну ніч.

Але не було нікого в примарному місті — тільки дух-провідник з пса раптом в сову перетворився і полетів геть, немов виконав те, що мав. А з-за рогу, скриплячи, виїхала кибитка з ліхтарем, зробленим з видовбаного гарбуза, — такі восени люди роблять, щоб злих духів від будинків відганяти. Але не було на козлах візника, сам кінь їхав...

— Ось і дочекалися, — сказав Ганс, і щось зловісне, недобре з'явилося на його обличчі.

Посміхнувся син мірошника дітям, і місяць висвітлив білий череп з чорними провалами, заповненими темрявою. Ганс голосно зареготав, став вищим, по плечах заструмилася чорна тканина — ніби з повітря з'явився плащ.

І на бруківку впав широкополий капелюх з високою тулією.

Правду кажуть, що не можна в дзеркала дивитися в місячні ночі — заберуть привиди, відведуть дорогами викривлених відображень...