Я довго думала, який уривок із цього розділу вам запропонувати.

У нас почалися важкі розділи. Дуже важкі. Хоча попереду ще очікуються невеликі просвітлення. На острові розбитих спогадів настала ніч. І герої спустилися до підвалу.

— Я лізу першим. — Коли обійшов Сабріну і, не глянувши на охоронця, поставивши ногу на драбину. — Ви наступна, пані. Вчитель буде останнім. Так безпечніше. — Він не став вдаватися до подробиці свого рішення. — Не закривайте кришку. — Кол подивився на охоронця казино.

Чим глибше вони спускалися у темряву, тим сильніше тремтіли руки Сабріни. Вона часто поглядала нагору, намагаючись вловити краплю світла, що проникала всередину.

Коли вона зачинялася з Колом у підвалі чи з Джином у чайній — завжди залишала задимлені пахощі чи крихітну лампочку. Але ніколи не залишалася у повній темряві.

Тут же було так глибоко, що її почала охоплювати паніка.

— Я боюсь. — спершу тихо промовила вона. — Мені страшно... — голосно застогнала.

А потім вся затремтіла, і хитка вертикальна драбина почала тремтіти разом із нею.

Джин обернувся, щоб спробувати подивитись на неї, але це було складно, він лише чув схлипування, що переходили в істерику:

— Я боюсь, я боюсь, я боюсь!

Кол перший спустився на землю і схопив її за ногу:

— Сюди. Іди. — Він стягнув її та підхопив на руки.

Це була стара травма Сабріни. Не перша і не остання. Але та, яка боліла так само сильно, як і дотики не паралізованих чоловіків. До Кола вона звикла. До того ж, не знала, який важкий камінь він носив за пазухою.

ОСТРІВ РОЗБИТИХ СПОГАДІВ. ЧЕРЕЗ ДЕНЬ О 21:00

Ваша улюблена авторка, 
Olha Alder ღ

Телеграм-канал "Вільхова садиба"