Чесно кажучи, це складна тема для мене. Думала — пропущу. Здавалося, що це занадто — так глибоко рефлексувати.

Але я — ремісник. Моє ремесло — слова. Отже, я в грі.

Я була не просто на межі перестати писати — я перестала. Не писала більше десяти років.

Скільки себе пам’ятаю, я будувала світи у своїй голові.

Це не було просто даром Божим, благословенням.

Це був спосіб абстрагуватися. Вижити.

Коли життя тебе, ще маленьку, б’є... ногою — ти закриваєшся у ванній і уявляєш інше місце. Щасливий простір.

Згодом мої світи почали оживати на папері...

Але одного дня мій світ рухнув. Мені було п’ятнадцять.

Світ зруйнувався. Контроль зник. Я замкнулася в собі.

Я перестала писати. Бо в мені більше не було — мене.

Залишився хтось інший. Чужий. Занадто тихий. Занадто…

навіть не знаю який.

Рівно половину мого життя в мені жив хтось інший.

Тихий.

Не проблемний.

Нещасний.

Поки буря не вирвалась.

Коли щось надто довго подавляти — воно виривається.

І обрушується… Без попередження. Без дозволу.

Воно забирає  в полон. Розбиває стіни, збудовані роками.

І раптом ти знову стоїш перед собою справжньою.

Голою. Без броні.

І в руках — знову слова.

Як зброя. Як порятунок.

Вийшло, мабуть, надто ненадихаюче, правда?

Що ж, я, певно, не та з сестер Бронте, що написала Джен Ейр.

Я — та, що залишила чорнильні плями на сторінках бурі.