Вітаю, друзі!

 День 3 — «Точка кипіння»  у рамках марафону "4 Дні — 4 Грані Тебе" від Уляни!

За той довгий час, що я пишу, точок кипіння я мала декілька. Перша сталася десь у мої років чотирнадцять, коли у вечір перед Новим Роком я писала книгу, що мала тоді 312 сторінок (це здавалось неабияким досягненням), ворд демонструє мені помилку і закриває файл. А тоді, я не можу знайти цей файл, рискаючи по всьому комп'ютеру. Я завжди була сильною і незалежною дівчинкою, тож що я робила у цій ситуації, коли цілу годину безрезультатно шукала зниклу книгу? Правильно, сіла ревіти. Досі, коли дивлюся на свій червоний сюрпальник на всіх фото, згадую той вечір.

Потім, коли батьки почули мої схлипування і почали допомагати мені у пошуках, я усвідомила, що книга дивовижним чином зникла з комп'ютера начисто, її неможливо було ні знайти, ні відновити. Це був мій перший досвід втрати написаного. Тоді я не бачила сенсу повертатись за ту книгу, бо для чого? Я все одно не відтворю її в ідеальній точності, а те, що я тоді втратила здавалось мені, недосвідченій, мало не геніальним. Я відклала письмо десь на пів року. Не хотілось ні писати, ні творити взагалі. Почувалась жахливо. Тоді я не вміла писати тексти так швидко, як зараз, ті триста сторінок я ваяла місяців п'ять, що для мене було вічністю. 

З часом я усвідомила, що хай я припинила писати, ідеї мій мозок генерує самовільно, і вони накопичуються, накладаючись одна на одну як забиті паперами теки, що не складаються у рівні стосики й падають, нагромаджуючи собою стіл, підлогу на шафи. І от коли я зрозуміла, що мушу розгрібати ті завали, бо ті думки переповнюють мене — тоді я і повернулась до письма, переробивши ідею, яку втратила у нову книгу, яку, попри мою власну критику, мої друзі досі час від часу перечитують, взявши кілька цитат у щоденне життя.

Це навчило мене двох трьох речей:

1. записувати всі ідеї сюжету, діалогів чи звичок персонажів, які спадають на думку (якщо не зараз — згодиться потім), щоб вони не збиралися в голові та не сіяли хаос;
2.  мені не можна кидати письмо, бо я вчуся і, власне його, і, однозначно навчаюся в нього з кожним своїм  твором;
3. ЗБЕРІГАЙ КОПІЇ СВОЇХ ТВОРІВ І БАЖАНО НА КІЛЬКОХ НОСІЯХ!

Наступним переломним етапом було те, що я мала необережність прочитати розпіарену і дуже погану книжку, де письменниця, як і я полюбляє американізувати персонажів, тож я не одразу дізналась, що вона *осіянка. Книга була у найкращих традиціях інфантильного підлітка: батьки  завжди погані (без варіантів). Граматика, а нахіба? Розкриття персонажів? Марна трата часу! А ще купа подій, притягнутих за вуха та романтизація того, що людина свідомо робить, аби припинити існування у цьому грішному світі. Так, от, ця книга була на піку на іншому сервісі, про неї говорило все моє оточення, тож і я вирішила ознайомитись. І була обурена тим, що хтось подав це, отримав аудиторію і більше того: пішов у друк. Бо якщо продається таке, наче в мене мав би бути шанс, хіба ні? Тоді мене переконали, що книги на таких ресурсах не закріплені авторським правом, тож їх крастимуть. Краще не викладати. Для дуже вразливої мене це було шоком, як це мою книгу про вампірів, відьом і перевертнів(які були дуже популярні в той час) хтось вкраде? Ні-ні, я не допущу такого!

Ця думка не полишала мене дуже довго. Я продовжила писати та писала багато, але читали ці книги тільки мої найближчі друзі. З часом, дуже повільно, я почала занурюватись у творчу кризу. Ідеї були, можливість для їх втілення теж, але який був сенс? Продовжити писати для друзів, які подорослішавши, уже вкрай рідко знаходили час для читання творів, що перевалювали за 400, 600, а потім і 900 сторінок? Чи писати для себе і складати у теку із самовпевненою назвою "Мої Книги"? Все це, підкріплене повним виснаженням від дурнуватого графіка на роботі, увігнало мене одразу після творчої і в екзистенційну кризу. Коли все довкола дихає "успішним успіхом", кожен знайомий як не з купою дітей, то одружується десь на Мальдівах, хтось ставить рекорди з подорожей, хтось купує шосту машину, а хтось дереться на Еверест, знімаючи влог про здорове харчування. І ти радий за них, справді і щиро, але почуваєш себе вибраківкою, яка маючи ті самі ресурси в запасі, той самий вік, не досягаєш нічого, а тільки скиглиш, розтікаючись по канапі після чергових 14 годин на ногах за мізерну платню. Тоді не писалось нічого. Я втратила смак до життя і бажання писати, бо не було чим поділитись, та і особливо ні з ким. Мої друзі поруч з дитинства і донині, за що вдячна і буду вдячна завжди, але вони виросли, вони мають власне життя, роботу, сім'ї, побут.  І не зобов'язані читати мою писанину.

Десь за три місяці мені прийшов задум на наступну книгу і я активно почала у нього занурюватись. Натхнення штука безпардонна, воно приходить, коли йому хочеться і байдуже чи доречно це для тебе. Нагадує ту цьоцю, що приходила питати про показники лічильника, якраз в ту мить, як ти намиваєшся у душі. Криза поступово знімала свого черевика з моєї шиї і я знову знаходила чому радіти та про що писати. Та книги лишались без уваги, я не пропонувала їх друзям, бо розуміла, що вони і не мають весь час мене читати чи оцінювати, хоч вони все одно питали і питають завжди : "А що ти зараз пишеш? Бо ти завжди, щось пишеш!", що мені, звісно приємно.

Наступна криза, як і в багатьох, почалась під час повномасштабного вторгнення. За якийсь час до початку, я припинила писати, бо мені не йшло. Я якраз прописувала короткі "кістяки" сюжетів для збірки, а от вдатися в деталі сил не вистачало. А після 24.02, я усвідомила, що і сенсу писати немає, якщо станеться непоправне.

Перший період, я не могла писати, тільки читала книги зі своєї бібліотеки. А тоді, коли тривога захопила мене повністю, я зрозуміла, що лише письмо дає вдихнути на повні груди. І так, за чотири тижні я завершила збірку на 10 сюжетних ліній, загальна кількість сторінок якої перевищувала 900. Це була перша робота такого об'єму. Але ж це не все, чи не так? Бо одразу по завершенню я почала редагувати її, знову і знову. Щоб не зникало це відчуття спокою, коли тривога відступає. Як і більшість, я писала не українською на самому початку. Не виправдовуватимусь, я була двомовна все життя, бо рівно половина родини була україномовною, як і половина друзів, а от якою мовою говорила інша половина раніше я не згадуватиму. Це було, це неправильно, але я не соромлюсь минулого, я визнаю, що схибила, але зробила висновки і на тому все. Перехід був для мене непомітним, якоїсь втрати через повну відмову від чужої мови я не відчула. Тож, коли я завершила збірку —  почала перекладати її на українську. І це, звісно привело мене до нового редагування. Словом, повністю готова збірка була ближче до літа. А взимку я залила її на інший ресурс, де вона не знайшла читача.

Ще рік я думала, чи спробувати щось ще, чи зачекати. Тоді зібралась і вирушила сюди, на букнет. Звісно, тут дуже багато фідбеку, платформа не відчувається "мертвою", як це нерідко буває. Тож, я трохи повірила у власні сили, хоч криза часто майорить на обрії, я тримаюся і готова працювати над новинками.

Кожен раз, коли я втрачала сили, я знаходила важливі причини продовжити. Я не мала жорсткого критика, що збив би мене зі шляху, не стикалась із відсутністю підтримки від найближчих, мені дуже пощастило, що я маю всебічну підтримку, лишилось головне: мати якомога більшу підтримку від найважливіших —  читачів.✨

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️