ВесІльний Фольклор КиЇвщини

Уривки з мого твору, де описано весільний обряд Київщини

...Вже й коровай поділено. Батьки виряджають доньку до свекрів. Поблагословивши молодят, зв’язали їм руки хусткою та за неї й на дорогу провели. Урочиста процесія рушила пішим ходом. Лише придане везли на возі: скриня з одягом молодої, рушниками, постіллю; полив’яні миски, полумиски, горщики; дворове птаство і обов’язкова чорна курка. Приданки співали:

Загрібай, мати, жар,

Щоб не було дочки жаль.

Кидай у піч дрова —

Зоставайся здорова!

...

Розступітеся вороги, не переходьте дороги.

Нехай перейде родина, щоб була донечка щаслива.

Нехай перейде батьків рід, щоб була щаслива увесь вік.

З дворів виходили люди. Всі хотіли подивитися на молодих. Дівки й собі мріяли про весілля. Жінки згадували, як то було замолоду. Старі баби здебільшого кривилися: « Все то тепер не так. Не знають тепер як треба. А у нас…».

Ой гарно ж співали приданки. Слухачам на очі сльози наверталися. Як уже підходили до дому молодого:

Топи, мати, грубку, веде син голубку,

Сизую, пелехатую, красивую та багатую...

Що казали на дарах молодим?

(дАри відбувалися перед обрядом "комора")

… Застілля, вітання, побажання, дари. І всі гості, одне перед одного, намагалися не просто подарувати, а ще й позмагатися між собою в дотепності: «Даруємо мішок цибулі, щоб чоловіку не давала дулі», «Дарую мішок кавунів, щоб лягали спати без штанів», «Даруємо дуба й березу, щоб любив п’яну й тверезу», «Даруємо мішок гнилиць, щоб не ходив до чужих молодиць»…   

Трохи сороміцьких весільних пісень

...А тоді до матері молодого:

Кажіть, пані-мати, де молодим спати. Спати чи не спати, чи калину ламати…

Отак заспівали, та й повели молоду в комору. Незабаром і молодого допровадили. Як вже новоспечене подружя поклали «спати», то свашки стали під зачиненими дверима й завели всіляких таких пісень, що ні дівкам ні хлопцям знати не слід:

Ой дівчино, чого сердишся,

Чом до мене животом

Не повернешся?

Повернися животом,

Ще й вороночкою,

Дам тобі я солов’я,

Ще й з соловочкою.

Співали свашки, співали, щей підморгували одна одні:

Вітер двері колише,

Щось в коморі дише –

Чотири ноги, чотири руки,

Ще й два пупи стулились до купи.

         На любощі молодята мали не більше півгодини. Гості дуже чекали результатів і все питалися свашок: «А що ж наші молоді, чи вже?». Свашки ж їм: «Ще ні». Та й самі молодих крізь двері питають: «А що, наші голуб’ята, чи вже?». Поки все те дійство відбувалося, за столом тривало добре частування, що діяло на гостей так, як сухі дрова на вогонь в печі. Гості співали, танцювали, жартували, та все ж не забували спитати: «Як там діло? Чи ж скоро наші молоді?»...

Іноді, якщо молодий не справлявся з "ламанням калини" (може перенервував...), це міг зробити чоловік з роду молодого, або навіть свашки - пальцями.

Для цього твору, я самостійно збирала інформацію (мені тоді було 16-17 років) від літніх жительок мого села. У нас в селі був випадок, коли замість молодого виконав ламання калини дружба. І цей дружба (їх ще називають боярином - це один з весільних чинів) забрав молоду і втік з нею в сусіднє село. Там вони жили довго і досить щасливо.