Вітаю, мої любі читачі!)

Хочу нагадати вам про одну з найромантичніших моїх історій. Водночас з перших днів публікації вона стала дуже популярною. Книжка ця про лікарів, які працюють у сільській лікарні. Зараз вже й немає таких установ) Життя змінюється, та кохання у всі часи було однакове))) Пориньте у чудову літню атмосферу разом з героями цієї книжки...

На моїй сторінках в інстаграм, фейсбук та тікток є гарний ролик, який я зробила для цієї історії)

Відчайдушне кохання

ФРАГМЕНТ

Стіл, два стільці, тапчан, шафа з теками та книгами, та ще з вузьким на декілька вішалок пеналом... На цьому все. На вікнах не штори, а жалюзі, підлога викладена плиткою, наче в операційній. Богдана вперше бачила настільки скромно, майже аскетично обставлений кабінет завідувача відділення. Та водночас він дуже пасував Гнатові.

Дана пропустила момент, коли стихнув шум води, та сіпнулася, побачивши в отворі дверей Горая. Вона не знала, як сама виглядала в цю мить, але Гнат вочевидь здивувався, заставши її в кабінеті. Щоправда, тривало це недовго. Його обличчя знову стало незадоволеним, як було завжди, коли вони зустрічалися. Ніби Дана — настирлива муха.

— Чого тобі? Щось трапилося? — промовив Горай, рухаючись до столу. Мокре волосся він зачесав назад, та і його смаглява шкіра трохи почервоніла.

— Там є душова? — поцікавилася Дана й закусила нижню губу. Навіщо вона про це запитала, дівчина й сама не знала. Від нервів з неї вічно усілякі дурниці вискакують.

Гнат підвів очі, схожі на туман. Зазвичай він ховав їх за повіками та прямими віями, а зараз, мабуть, не встиг.

«Гарні очі», — подумала здивована Богдана та видала чергову фразу, далеку від справи, з приводу якої прийшла:

— До речі, у сірого не п'ятдесят відтінків, як думають деякі, а двісті п'ятдесят.

Що вона городить?

«Туман» немов сколихнувся, коли Горай поцікавився:

— Ми про що зараз балакаємо? Ти щось... пропонуєш?

Невже вона сказала щось таке, що змусило Гната подумати, ніби Дана...

Вона сердито похитала головою.

— Я нічого не пропоную. Взагалі-то я говорила про очі. Вони ж у вас сірі, ось я і... — Горай підійняв брови, потім насупився, та поки що не промовив ані слова. Невже вона змусила Гната добирати слів? Хоча, краще нехай на цю тему мовчить. — У мене тут… Я заяву принесла. — Богдана кинулася до столу. — Тут потрібен ваш підпис.

Горай прочитав її заяву двічі й тільки після цього коротко розписався в потрібному місці.

— Як працюється? — запитав з таким виглядом, що Дана знову відчула себе мухою. Їй одразу захотілося звідси піти. А ще краще — втекти. Вона б взагалі до цього кабінету не заходила, якби не дещо, про що вона хотіла дізнатися.

— Непогано. Я хотіла сказати, що все нормально. Проте могло б бути й краще.

— Припиняй говорити загадками, Медуниця. Розповідай, що там у тебе трапилося.

— Нічого особливого, крім того, що я нікого тут не знаю. Мені що, ходити по відділеннях і розповідати, хто я така й що тут роблю? — Скептичний погляд Гната змусив її додати: — Я розумію, що хтось може пам'ятати мене ще за першого пришестя...

— Влучно, — вставив слово Горай, але Богдану вже понесло. Вона навіть простягнула вперед руку, немов збиралася зупинити завідувача хірургічного відділення та виконувача обов'язки головного лікаря в одній особі.

— Дайте договорити. Це ви поцікавилися, як працюється, а я усього лише відповідаю.

— Тоді сідай, давай-но, якщо вже розмова довга. У мене операція двогодинна була. Хочу ноги простягнути.

— Пізніше простягнете. У вас тут якісь збори трапляються? П'ятихвилинки хоча б. Взяли б, та й представили нового ординатора.

— Гадаєш?

— А хіба це не природно? Минулого разу... — Ні, про старі події краще не казати. — Загалом, вважаю це виправданою практикою. Часом в приймальному покої ніколи з'ясовувати, як кого звуть, і що він тут робить.

— Часом в приймальному покої не до церемоній. Є лікар і медичні сестри різного рангу. І кожен знає, що йому робити. До того ж я намагаюся не відволікати медперсонал від виконання своїх обов’язків без важливих причин. Щось іще?

Відповідно, вона, Дана, причина не важлива. Гаразд.

— Так, є ще дещо. Чому ви мене не попередили, що тут працює Таміла Горай? Вранці ми обидві потрапили в не надто зручну ситуацію.

— Ти їй нагрубіянила? Образила?

Так ось що він про неї думає?!

— Чому одразу я? А може це вона мене?

— Тому, що Міла просто не здатна нікому нагрубіянити.

Взагалі-то Дана теж так вважала, але раніше ж вона цього не знала. Та й з Гнатом погоджуватися без потреби не збиралася.

— Ніхто нікому не грубіянив. У нас, можна сказати, перемир'я. Однак не тільки я, але й ваша Міла відчула себе незручно, коли ми зіткнулися прямо в коридорі.

Про те, що дівчина мало не розплакалась, Дана вирішила промовчати. Без цього зрозуміло, кого визнають в цьому винною.

— До чи після того, як вона до мене приходила? — з очевидним хвилюванням за невістку поцікавився Гнат.

— До, природно. Інакше вона була б в курсі, що я стирчу внизу. Ви ж попередили її про мене?

— Так, я розмовляв з Мілою на цю тему минулого тижня. Сьогодні вранці я лише повідомив Тамілі, що ти вже тут. А ось вона промовчала, що ви встигли перемовитися словом. Чому?

— Ви у мене цікавитеся?

— Думки вголос. Поговорили, і поговорили. Можеш йти працювати, — Горай сів за стіл і відкинувся на спинку стільця.

— Піду, як тільки скажете, чому ж мене про Тамілу не попередили.

— Уперта, так?

— Так, — з викликом в голосі відповіла Богдана. Безумовно, вона потребувала цієї роботи, але й сама лікарня в ній теж була зацікавлена. Зараз — так точно. Як тільки їй дадуть відповідь, вона негайно стане слухняною та виконавчою, щоб адміністрація не витрачала час на пошуки іншого лікаря. Та поки що…

— Щоб ти не повернула назад з половини дороги. Зізнайся, адже така можливість існувала? Наші лікарі й так останнім часом працювали у напруженому режимі. Одночасно звільнилися одразу два фахівці. Через поважні причини. Я не міг ризикувати.

Здається, цей чоловік готовий терпіти будь-кого, якщо це важливо для роботи. Навіть інтереси брата та його дружини трохи посунув у бік.

Дана замислилася. Прямо зараз вона не могла сказати, що відмовилася б від посади, знаючи, що дружина Колі майже кожен день буде маячити у неї перед очима. Але щось раціональне у підході Гната було. Тому Богдана кивнула, забрала підписану заяву, розвернулася та попрямувала до дверей. Але біля порога все ж висловила те, що крутилося на язиці:

— До речі, сірий колір пасує прагматикам та раціоналістам. Туманність, щоправда, досить сильно бентежить.

— Ми знову говоримо про мої очі? — пролунало з єхидством слідом.

— Цього разу про характер. Якщо щось, я — на місці, — Богдана відчинила двері.

Приємного тижня!

Софія