Глава, яку я писала тремтячими пальцями.

Вона вийшла.

Тиша між ними звучала гучніше за музику.

Він наблизився — і це була не сцена. Це була сповідь.

Тіла не торкались. Але світ уже змінився.

 Студія.

Там, де музика стає мовою.

Там, де її голос — у його навушниках.

Там, де вона — вже не авторка. Вона — історія.

Він мовчить. Вона співає.

Але кожне слово — про нього.

Це могло б бути фантазією ... цікавою книжкою. Якісною літературою. 

Але вони прийшли туди, де вже кохалися. 

Чи можна залишитися, якщо тебе не просять?

Чи можна бути сценою, не ставши частиною вистави?

 «Рецидив. Після точки»

 Читайте нову главу тут

 Збереження, зірочка, коментар — це як ковток повітря.