Так, мене іноді про це питають. Зазвичай я відповідаю, що не вірю у винятки. Адже ви не будете заперечувати, що десь на планеті Земля ходить людина, яка як дві краплі води схожа на вас? Отже, ми не виняток, хоча, звісно, кожен із нас — особливий.

Чому я так думаю? Так, таке теж питали. Мабуть, за мене на це питання краще розкажуть герої моїх книг. Якось я підслухала один із їхніх діалогів.

Київ. Вечір. Тераса маленького кафе десь на Андріївському узвозі, схована серед зелені дерев. На столі —чашки з кавою, канапки, паперові серветки, цукор у коричневому пакетику. Марта, Олексій і Руденко сидять наодинці. У повітрі пахне корицею і теплим камінням. Руденко курить рідко, але сьогодні — день, коли він дозволив собі «трохи диму в думках».

— Невже ви справді вірите в інопланетян? — спитав Руденко.

Марта з Олексієм переглянулися, як змовники.

— Ми віримо в закономірності, — відповіла Марта обережно. — А вони... дуже вперті штуки.

— Тобто в математику? — посміхнувся Руденко.

Олексій знизав плечима.

— А в тебе є причина їй не вірити?

— Так. Я бачив, як руйнуються будівлі, спроектовані “за розрахунками”.

— Але ж ті розрахунки були зроблені кимось, правда? — втрутилася Марта. — І от тут починається цікаве: що таке “живе”, Даниле?

Руденко відкинувся на спинку сидіння, склавши великі та вказівні пальці.

— ДНК. Клітини. Ріст. Поведінка, — перерахував він. — Але все це — вже наслідок. Мене цікавить, де той механізм, що запускає цю біологічну карусель? Якийсь «перемикач»?

Олексій нахилився вперед. В його очах з’явився блиск науковця.

— Ентропія. А точніше — спроба її зменшити.

Руденко підвів брову.

— Що?

Олексій повторив його позу і теж склав руки.

— Все — живе й неживе — складається з молекул, атомів, кварків, електронів. Вони поєднуються у певні схеми. Ці елементи то збираються у структури, то розпадаються. Життя — це коли матерія раптом починає не розпадатися, а збиратись у форми, що здатні себе повторювати. Не випадково, не хаотично — а так, ніби хтось залишив інструкцію. Оцей момент, коли з безладу народжується порядок, — і є той самий “перемикач”. Звісно, не кожна структура може стати живою. Але якщо це вже сталося один раз, як у випадку з нами, — це могло повторитися і деінде.

— Структура? Як у кристалів? — кивнув Руденко, згадуючи лекцію з основ хімії.

Марта аж засвітилася від задоволення.

— Точно! Кристал “росте”, бо кожна нова частинка вбудовується у вже задану форму. А тепер уяви, що замість молекул приєднуються... інформаційні блоки!

— ДНК, — кивнув Олексій. — І це вже не просто камінь, що росте. Це — інструкція. Вона себе читає, себе повторює, себе модифікує. І це не магія. Це — властивість.

— А отже, — додала Марта, — якщо такі умови повторити десь ще, навіть грубо, життя знову “ввімкнеться”.

Руденко замислився.

— Ви хочете сказати, що життя у Всесвіті — це не виняток, а типова реакція? Як водень і кисень, які утворюють H₂O?

Олексій ковтнув кави.

— Ми не “особливі”, ми — вдале поєднання. Статистично рідкісне, але не унікальне. Як сніжинки — неповторні у деталях, але збудовані з тих самих шести граней.

— Але ми ж мислимо, — не здавався Руденко. — Це не просто реакція. Це вже — особистість!

— Ну, а що? — усміхнулася Марта. — Думаєш, десь у Галактиці не народилась амеба, яка мріє про любов?

Олексій не витримав і засміявся. Навіть Руденко посміхнувся.

— Отже, — Руденко повільно відпив кави, — якщо все живе — це просто складна форма впорядкованого неживого...

— То життя — це не диво. Це — імовірність, що одного разу стала собою, — закінчила за нього Марта.

Руденко підвів погляд.

— Тоді ви вірите не в інопланетян. Ви просто вважаєте, що такі як ми — не виняток.

— Ми — не виняток, — погодився Олексій. — Ми — один із прикладів. Можливо, навіть й не найкращий.

— Зате точно — найкававіший, — відкинувся Руденко на спинку, піднявши чашку кави у тостовому жесті.

Марта з Олексієм повторили його жест.

Цікаво, а як вважаєте Ви: чи дійсно НЛО лише плід нашої уяви та не найгірша тема для книжок?