Після сніданку я вийшла на вулицю. Свіже повітря трохи остудило розпечені думки. Але не надовго. За кілька хвилин за мною вийшов Колін.

— Ти серйозно? — випалила я, не чекаючи, поки він щось скаже. — Ти вирішив повідомити всім, що я погодилась, хоча я чітко тобі сказала, що не поїду із тобою?

— Ну, я можливо неправильно тебе зрозумів, бо мені здалося, що ти не проти поїхати зі мною на вечірку — невинно знизав плечима він.

— Ах, то в тебе тепер така логіка? Якщо я не закричала “зникни з мого життя” — це автоматично “так, поїхали на вечірку”?

— Послухай, — він обперся об перила, граючи роль "дружнього" — Мій батько повинен бачити, що ми… ну, принаймні, не хочемо вбити одне одного. Це допоможе всім. І тобі, і мені. Тим більше, ти все одно тут застрягла на все літо. Чому б не зробити це цікавішим?

— Цікавішим? — я засміялась, але в тому сміху не було радості. — Якщо твоя версія “цікавого” — це брехати прямо при всіх і тягати мене на вечірки з незнайомими людьми, то дякую, я краще пас.

— Добре, не хочеш їхати заради мого батька — поїдь хоча б заради своєї мами. Їй важливо, щоб ми налагодили спілкування.

— Твої маніпуляції на мене не діють.

— Ну, тоді не їдь. І нехай татусь із мамусею бачать, що саме ти проти того, щоб ми стали друзями, сестричко.

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім дала ляпаса. Колін явно не очікував, що я зважуся на це.

— Це було заслужено, і я навіть не ображаюся. І не піду скаржитися матусі, що моя сестричка мене б’є.

— Не називай мене так. Я тобі не сестричка.

— Добре. Тоді так: ти їдеш — і я даю тобі 100 баксів.

Я замахнулася вдруге, але цього разу Колін перехопив мою руку.

— 500 баксів — максимум.

Продовження тут