На Марафон)))✨✨✨

Рецензія на твір “Мережа Дім” Ханни Трунової 16 сторінок в рамках безстрокового марафону Тетяни Гищак 

Є такі тексти, які не читаються — а проживаються. Вони тихо обволікають, як тиша кімнати після дитячої сварки, як холодний екран, що світиться у темряві ночі. "Мережа Дім" — саме з таких. Це не історія — це пережитий досвід, поданий мов казка, але не для розваги, а для зцілення.

Все починається нібито звично: Аня, подруги, випускний рік, трохи сімейних труднощів і дивна знахідка — покинутий будинок, куди дівчина щоразу повертається. Але цей будинок не стоїть у лісі. Він стоїть десь глибше — у просторі між думкою й сподіванням, між листуванням і самотністю.

З кожним новим візитом він стає іншим. Чистішим. Привітнішим. Мов у ньому оселяється душа, мов його стіни вдячні за увагу. На стінах — "витіюваті візерунки". У кімнатах — тепло. І головне: там її чекає Денис. Таємничий, уважний, ідеальний — як той, хто давно хотів тебе почути. Саме тут, у цьому дивному “домі”, Аня починає говорити по-справжньому.

Різке протиставлення — реального світу й цього місця — кидається в очі. Вдома — мовчанка, у колі подруг — ритуальні селфі та легка іронія. Але героїня — ніби привид у власному житті. Лише в “домі” вона оживає. І тут авторка створює витончену пастку для читача: ми, як і Аня, починаємо вірити, що дім справжній. Що розмови — справжні. Що Денис — справжній. Хоча все навколо натякає, що це ілюзія.

Денис — сталкер. Можливо, геймер, можливо — просто гість у віртуалі. Але у сприйнятті Ані він стає другом, підтримкою, коханим. Бо Мережа дає ілюзію близькості. І цей дім, який із кожним візитом стає гарнішим, — не що інше, як емоційна проєкція почуттів, що виникають у переписці. Мережа відповідає взаємністю лише настільки, наскільки ми самі туди вкладаємо себе.

Та найбільша краса — у тиші. Авторка не пояснює, не розжовує. Вона тче павутиння сенсів, дає нам підказки: @-позначення розділів, блискучі діалоги у “будинку”, що наче несуть відлуння месенджера. Листування — масковане під живе спілкування. Стосунки — під архітектуру. Любов — під тепло каганців. І тільки напруження між рядками підказує: все це — крихке. Бо побудоване не на тілі, а на тексті.

Поступово цей дім перетворюється з притулку на пастку. Як це буває в житті: там, де нас слухають і розуміють, ми готові залишитися назавжди. Навіть якщо не бачимо обличчя співрозмовника. Навіть якщо він — лише текст у чаті.

Аня закохується. Але Денис виявляється не тим, ким здався. Розчарування — невід’ємна частина цифрових романів. І коли дім починає знову занепадати, а на його порозі з’являється інша дівчина — стає зрозуміло, що казка закінчилася. Реальність повертається з усією прямотою: він не чекав її. Не кохав. І не був її домом.

Кульмінація — не у події, а в емоції: розчарування, що змушує все зруйнуватись. І будинок, і довіра, і надія. Вони розсипаються, як скло. Залишається лише порожнеча — але не повна. Бо той, хто пройшов через таке, вже не буде тим самим. Він уже навчився відчувати — навіть у тиші.

Фінальна фраза — “Будьте в мережі, але не вдома” — спершу видається парадоксальною. Але коли дочитуєш твір — розумієш, що весь цей дім… був не зовсім у лісі. І не зовсім з дерева чи цегли. І Денис — не зовсім Денис. А відчуття, що народилися у тому просторі — були справжні. Бо любов навіть у вигляді міражу — все одно любов.

«Мережа Дім» Ханни — це не просто оповідь про підлітка, який тікає у віртуальну реальність. Це текст про пошук притулку, коли світ стає занадто гучним, а всередині — занадто тихо. Про той стан, коли навіть у натовпі друзів відчуваєш себе невидимим, а за екраном раптом знаходиш… когось. Того, хто чує.

Для мене тут найболючіше — навіть не обман (він, як виявляється, неминучий), а те, що справжнє переживання було вкладене у несправжній формат.
Ти віриш, розкриваєшся, довіряєш — і в якусь мить сам стаєш «цеглинкою» в будівлі, яка трісне.

Але… хіба через це вона менше значить?

Я відчуваю цю історію як особисту сповідь, навіть без того, щоб знати, що вона автобіографічна у певній мірі. І це ще один факт: коли щось написано з болю — воно завжди знайде того, хто читає з відкритим серцем.

І ще... мене зворушило, що цей «Дім» насправді не був лише фантазією. Він став для Ані місцем сили. Парадокс, але руїна теж може бути храмом — якщо в ній колись було кохання.

І тому для мене головний сенс цього тексту — не в застереженні, а в прощенні. Прощенні себе — за довіру. Прощенні іншого — за маску. І вміння йти далі, несучи цей досвід не як тягар, а як доказ того, що ти вмієш відчувати.

Цей текст для мене — не просто про інтернет. Він про любов. Таку, яка не має адреси, але залишає слід. Таку, яка, може, не врятує, але точно не дасть тобі згаснути.

Тому, що в реальному світі все складно. Бо, як точно сказала сама авторка: «у світі батьків і підлітків: перші вважають своїх дітей невдячними, а другі самі себе зрозуміти не можуть.»

І як же це боляче точно...

І хоч у тексті трапляються русизми, повтори й часом не властиві українській мові конструкції — вони не ріжуть вухо, чи то пак око, а навпаки — додають справжності. Бо саме так часто й говорять підлітки у листуванні: несформовано, емоційно, рвано. У мережі не шукають літературної витонченості — шукають відгуку. І тому така мовна сирість не псує текст, а лягає в його канву, як частина стилю, частина епохи, частина віку.

Зрештою, Ханна Трунова залишає нас із відкритим запитанням: чи можна полюбити те, що не мало обличчя — але мало голос?
І відповідь — тиха. Але щира.

Так. Бо в кожному з нас є свій мережевий дім.
Іноді — тепліший за справжній.