У кого як, а мене вона день за днем доводить до божевілля (у хорошому сенсі, звісно!).

Але знаєте… мені це подобається. Бо який же геніальний письменник без краплі божевілля?

Як казав Джек Спарроу:

«Це дві крайності однієї й тієї ж особистості!»

Раніше я й гадки не мала, що він має на увазі. Але щойно почала писати про таких божевільних піратів, як він — усе стало на свої місця.

Бо мій Джек приходить саме тоді, коли Попелюшка вже тікає з балу.

Вривається в мою голову, сідає за уявний письмовий стіл, ставить на нього ром — для хоробрості. (Якби ще й мені дав, жаднюга!)

І починає диктувати свої божевільні дні.

А я що?

Хоч не хочу, хоч з хреста зніми — йду нотувати його божевілля. Бо якщо не запишу зараз — до ранку все вивітриться, як дим.

А це вже буде удар по моїй історії. А історія — вона ж жива. Вона цього не пробачає.

І нехай буде проклятий той, хто не поділиться своєю Музою чи враженнями в коментарях!