Час прощатись. А так не хочеться.
Тому останні розділи писалися важко — з переписуваннями, сумнівами, ремарками. І лише фінальний епілог, який вийде сьогодні, народився легко. Я видихнула. Наче готова відпустити. Але ще не готова сказати «бувай».
Тож дозвольте мені спробувати це зробити хоча б тут.

Пальці на мить завмирають над клавіатурою, а потім, наче руки піаніста, пурхають легко, виливаючи емоції в мелодію — а в моєму випадку, у слова.

Бувай, романе.
Ти став моїм викликом, моєю розрадою, моїм голосом внутрішньої сили. З тобою я вперше наважилась сказати вголос: я — письменниця.
З тобою я перетворила біль на зріст.
З тобою я амбітно мрію й дію щодня.
Ти назавжди в моєму серці.
Не перший, проте переломний.

Чи думали ми з тобою про це у 2023 році, коли писали перші нотатки? Чи чотири місяці тому, коли викладали перші розділи тут, на Букнеті? Я — точно ні. А ти?

Дякую тобі, романе.
Ти привчив мене до дисципліни, до щоденної письменницької рутини, яка стала частиною мого життя.

Відпускаю тебе у довге, щасливе плавання. Знайди своїх читачів. Дай їм те, чого потребують саме тепер: емоційне звільнення, новий досвід, переосмислення, запитання або відповіді.
Я впевнена: ти краще за мене знаєш, кому і для чого ти потрібен.
Тож — розправ крила. І лети.

Очі вологі, але на серці стало легше.
Я не прощаюсь.
Я кажу: до побачення. І — до нових зустрічей.