Книги, які формували мій смак. А які ваш?

  Знаєте, є такі книги, які щось зачіпають усередині тебе. Це як зустріти людину, яку так довго шукав, серед натовпу, що здається лише мерехтінням перед очима.

  Перша книга, яка справила враження, — «П’ятнадцятирічний капітан». Вона трохи травмувала мою дитячу психіку, чесно кажучи. Але Бенедикт — той божевільний ентомолог, який навіть у рабстві шукав свою рідкісну комаху, — мій улюблений персонаж. Абсурдно, але його фанатична відданість мене вразила. І те, як вона врятувала йому життя, коли, сліпо йдучи її слідами, він вибрався звідти, — теж.

  «Пустомелик», подарований подругою, пах молоком і шоколадними кульками «Старт». І хоч був дивний, як витвір Босха, саме ця дивина відкрила для мене двері в любов до естетично химерного. З того моменту я полюбила все гротескне, тривожне і прекрасне водночас.

  У підлітковому віці «Чума» Камю. Момент, коли герої стояли мовчки в маленькій кімнаті й усвідомлювали, що лише вони знають страшну правду — початок епідемії, — захоплював мене до неможливості. І я тоді зрозуміла, що трагедії можуть бути витончено прекрасними.

  Загалом мені дуже сильно подобалися фантастичні історії, що впліталися в життя наче моторошна реальність. Доріан Грей та його картина, що вбирала всю огидність і розпусту в себе. Чоловік, що перетворився на таргана в книзі Кафки «Перетворення», але всі почали звикати до його нового вигляду, — викликало в мені суперечні почуття. Щось між огидою та подивом трималося на тонкій межі.

  Згодом з’явився Стівен Кінг: дівчинка, загублена в лісі, поле, яке не відпускає, дивний пасажир поруч… А потім — «Воно», справжня вишенька на торті. І знову той самий абсурд — клоун, який лякає, а не розважає.

  Особливе місце у моєму серці посіли книги Мосян Тунсю. Можливо, саме через неї я так люблю розтягувати стосунки на сотні сторінок. Після «Системи: врятуй себе сам для головного злодія» я страждала кілька місяців. Було важко читати думки героя, які, здається, обманювали і себе, і мене. Я — людина, яка звикла говорити собі правду, тому мені було важко повірити в те, що головний герой брехав собі весь час у думках. Також наповнила коханням мене на довгі місяці й книга «Благословіння небожителів». Який же Хуа Чен ніжний сталкер, просто не можу. Але ця впевненість, що він ніколи не скривдить головного героя і навіть не з’являвся б на його очі, якби той попросив, — мене просто переповнює незрозумілими відчуттями.

  Російська класика теж вплинула. Мені подобалися круговороти думок, що пролітають навколо якоїсь однієї події. Насправді це досить знайоме відчуття саморефлексії. Коли тебе не карає ніхто, ти робиш це з собою сам. Ці внутрішні зламання, коли ти знову і знову прокручуєш одну подію, знищуючи себе зсередини… Реальність перекручується, зводячи тебе з розуму й роблячи божевільним. Дивно, але в цьому є якась приємна мука.