Я сіла на край величезного ліжка й вже хотіла перевірити телефон, коли почула легке постукування у двері.
— Можна? — почувся знайомо-зарозумілий голос.
Я підвела очі. У дверях стояв Колін.
Він був босоногим, у сірій футболці й темних шортах. Виглядав так, ніби щойно прокинувся або щойно повернувся з фотосесії. Волосся трохи розкуйовджене, обличчя з тією самою вічною, трохи поблажливою посмішкою.
— Вітаю в маєтку, — сказав він, опираючись плечем об дверний косяк. — Сподіваюся, тобі вже все показали, зокрема й золотий унітаз. У нас тут свої стандарти.
— Поки бачила лише ліжко розміром із мій гуртожиток, — знизала плечима я. — А де вхід до скарбниці? За книжковою шафою?
— Ні, це трохи далі. Там, де підлога зі слонової кістки, — відповів він у тон, а потім хитро примружився. — Ти змінилася. Стала ще більш язикатою.
— Це комплімент?
— Це факт.
Ми мовчки подивилися одне на одного кілька секунд. Його погляд ковзнув по мені оцінююче, але вже без того презирства, з яким я пам’ятала його погляди раніше. Скоріше — з цікавістю. Це насторожувало.
— Твій батько сказав, що ти радий мене бачити, — мовила я, склавши руки на грудях. — І що ти тепер доброзичливий та чарівний.
— Ах, — протягнув він, заходячи в кімнату без дозволу, — я добрий рівно на стільки, на скільки цього вимагає ввічливість. А чарівний… це вже кому як пощастить.
— Тоді краще не випробовуй долю. У мене є перцевий балончик.
— О, я люблю жінок з характером.
— А я — чоловіків із гальмами. А ти, здається, без них.
Він посміхнувся. Цього разу щиро.
— Ну що ж, літо обіцяє бути цікавим.
