Вітаю, сонечки!

Запрошую до знижки на емоційний роман "Бранка потреволі".

Інколи люди здатні на безумні речі, заради тих кого люблять.

Уривок

— Ти хто? І за чим сюди прийшла? — гарчить з-за столу неприємним, грубим басом чоловік. — У тебе хвилина, щоб все пояснити, а як час спливе, я бачити тебе тут не хочу.

Я нервово ковтаю, і хаотично в голові збираю, заздалегідь підготовлені фрази. Серце здається вискочить з грудей, емоції душать, а я несміло починаю.

— Я прийшла просити вас, аби ви відпустили Павла Вірецького. Він минулої суботи скоїв ДТП, а точніше в’їхав у вашу машину... — перехоплюю подих та додаю. — Але в поліції його немає... Мені сказали звертатися до вас...

Чоловік шумно видихає, і відкинувшись на спинку крісла, просвердлює мене поглядом з хвилину, а тоді злісно питає.

— Хто він тобі?

— Вітчим, — нервово ковтаючи відповідаю.

Чоловік хмикає, а тоді з недовірою гарчить.

— Тобто, ти прийшла просити за вітчима?

— Так, — несміло видавлюю я.

— А мати твоя де? Чому вона не прийшла сама? — роздратовано питає чоловік, і підіймається.

Я ж нервово кліпаю, адже таких здорованів я бачила лише в кіно. Чоловік високий, накачаний, широкоплечий, і з досить суворим обличчям та холодними, байдужими, здається чорними очима. На запитання чоловіка чесно відповідаю.

— Мама не може прийти, у неї депресія.

Чоловік знову хмикає та повернувшись до мене спиною, прикульгуючи йде до вікна.

— Назви мені хоча б одну причину, по якій я повинен відпустити твого вітчима?!! І це одне. А інше, — я не відпущу його доти, доки він не оплатить ремонт моїх двох машин, лікування трьох моїх людей, та не компенсує мені моральні збитки. — роздратовано через плече заявляє чоловік.

За знижкою сюди...

Приємного читання!