Вітаю усіх, хто зазирнув!

Хочу поділитися новинами!) Книгу "Кара за парканом" от-от буде завершено — лишився фінальний розділ та епілог. Тому, хто чекав завершення історії, — можете розпочинати ;) А також лишилося зовсім мало часу, аби придбати майже завершену книгу за ціною передплати — поспішайте!))
Уривок:

— Кхм, — лунає майже біля вуха так несподівано, що шарахаюся від цього покашлювання не менше, ніж від розкоту грому.  

  Відступаю і не вловлюю моменту, коли своїм рожевим мохнатим гарненьким капчиком-зрадником зачіплююся за пеньок. Перед очима миготить чорний паркан, захмарене клаптями сірих хмар небо й усе моє життя.  

  Від падіння з легень до граминки вибиває кисень. Зробити вдих не вдається. В грудях так боляче... Господи, татко цього не переживе! Мені ще не можна помирати!  

 Замружуюся і розумію, що біль поступово слабшає, а дихати стає легше. 

— Жива? — доноситься ніби здалеку низький чоловічий голос.  

  Розмикаю повіки та пропадаю.  

— Думаю, що в раю, — хриплю і не можу відірвати погляду від чоловіка. — Який гарний, — заворожено дивлюся на пасма чорного, як вороняче крило, волосся, що впало на чоло, а поміж ним пробивається світанкове сонячне проміння; густі темні брови на засмаглому обличчі; а тоді очі... зелені-зелені, як трава після дощу (тільки на його газоні, бо на моєму страшнувата); рівний ніс; подовжена щетина; і губи... Мабуть, м’які...  

  Тягнуся рукою, аби переконатися, але моє зап’ястя перехоплюють гарячі пальці, а тоді різко смикають вгору.  

— Тримаєшся? — відпускає, а я киваю, не відриваючи погляду від чоловіка.  

— Я... Я трохи зламала ваш паркан.  

— Я помітив, — розвертається та йде до воріт.  

— І поштову скриньку! — кричу навздогін.  

— Мало мені проблем, так ще й ця кара звалилася нізвідки, — чую бурчання, але я не згодна, бо ніяка я не кара!  

— Я — Соломія, до речі!  

  Але відповіді немає. От хамло.
 

Приєднуйтеся!)
Мирної ночі❤️