Вітаю!

Запошую до нового розділу роману "Наречена графа Брауна".

Уривок

— Як вас звати? І чому ви привезли мене сюди? 

Не можу втримати свій гнів — це вже явний перебір і вище мене самого. 

— Анно! — зриваюся криком, та так голосно, що дівчина аж здригається. — Ти гадаєш, це смішно? 

Моя кохана часто кліпає, а вже за мить в очах з’являються сльози. Шкодую, що накричав на неї, але моє терпіння вривається. Вона розвертається, аби піти, та я не даю їй цього зробити. Схопивши, пригортаю до себе й пошепки прошу: 

— Анно, молю, припини. Ти мене лякаєш. Ми з тобою стільки років разом, а ти питаєш, як мене звати... Я ж Ярослав, твій наречений... 

— Я вас не знаю, — крізь сльози кидає дівчина і старається звільнитися з моїх обіймів. Її намагання досить кволі, тому не відпускаю її, хоча слова шокують. 

— Тобто ти мене не знаєш? — напружено перепитую і заглядаю в кохані голубі очі. 

Вона знизує плечима й зірваним, тихим голосом кидає: 

— Я побачила вас сьогодні вперше... 

Я важко зітхаю і на нервах перепитую: 

— Ще скажи, що ніколи не була в цьому будинку? 

— Не була, — тихо видавлює дівчина. 

Дивлюся в її очі й розумію, що вона не обманює. Адже на обличчі вирує паніка. 

— Анно, моя кохана дівчинко, що з тобою трапилося? 

Вона знову знизує плечима та, закривши обличчя руками, схлипує і, наче мантру, повторює: 

— Я не хочу заміж...

За пригодами сюди...

Приємних емоцій!