пара абзаців з майбутньої книги.

Рядовий Іваненко підійшов до приятеля Кирилова. Свого земляка із Челябінська. Окрім того що вони були родом із одного міста їх об’єднувало те, що обидва служили менше року тому всю брудну роботу виконували як це прийнято в російській армії саме вони.

 – Привіт земляче. Мене сержант прислав тобі в допомогу. Що зову лайно затриманих виносити?

 – Так, - зітхнув Кирилов.

 – Добре, - кивнув головою боєць, - Діємо як завжди: один заходить, бере відро – другий зовні страхує.

 Завдання було не із приємних, все ж не букет троянд, а відро з відходами життєдіяльності людських організмів. Але із сержантом не поспориш.

 – Ти диви – їх день не годували, а вони ціле відро нагатили! – щиро здивувався Іваненко.

 – Так, балує їх пан майор. Як по мені то нехай би ці покидьки свою смердючу справу під себе робили, - пробурмотів рядовий Кирилов.

 – Не можна товарний вигляд псувати. В мене автомат – значить сьогодні відро твоє, а я  страхую, - посміхнувся Іваненко.

 – То-то й воно, - зітхнув Кирилов.

Солдати підішли до дверей. Кирилов відсунув защіпку, а Іваненко направив зброю на двері. Кирилов відчинив двері зробив крок до помийного відра котре сьогодні чомусь стояло не в кутку, а посеред кімнати. Наступної миті один із бранців несильно штовхнув ногою відро. Кришка зсунулась, звідти вискочив мокрий щур. Не затримуючись ні на мить гризун скочив в розчинені двері, прошмигнув проміж ногами у Іваненка, і зник у високій траві. Здивований солдат провів тваринку поглядом. Наступної миті він боковим зором побачив незрозумілий рух, і відчув удар в шию. Його свідомість окутав морок.

План був простий як три копійки – Гонта стоїть за дверима. Те що охоронців буде двоє він не сумнівався. Пропускає до відра першого хто зайде, і вирубає автоматника. Тим часом обидва сталкери валять з ніг іншого бійця, затикають тому пельку, та утримують стільки скільки буде потрібно. Щур котрого умудрився упіймати Олег повинен був відволікти охорону.

 – Ти впевнений, що зможеш вимкнути автоматника з одного удару? – запитав Захар.

 – А ти що маєш сумніви? – льодяним шепотом, котрий не обіцяв нічого доброго, перепитав Олег.

Побачивши холодні хижі вогні в його очах Захар зіщулився, і відвів погляд у бік. В нього з’явилось таке відчуття немов він зазирнув в очі самій смерті.

 – А якщо їх буде троє? – запитав Бурбон.

 – Ну, тоді ми мабуть поляжемо як справжні герої в нерівному бою, - спробував пожартувати Олег.