Уляна.
Серце цієї історії.

Вона не шукає драми, не кричить про біль, не хизується силою.
Але ця сила — в ній. Тиха, справжня, глибока.
Уляна не з тих, хто привертає увагу зовнішністю.
Вона — з тих, хто залишає слід. У тиші. В дотику. У словах, сказаних вчасно.
А ще — в мовчанні, яке лікує.

Її очі не просто бачать — вони читають.
Її руки — не лише лікують, а обіймають без слів.
Вона не боїться правди. Не тікає від складного.
Не грає роль сильної — вона нею є.

Я не одразу знала, якою вона буде.
Але коли вперше "побачила" її в голові — не змогла більше відпустити.
Тепер я не уявляю цю історію без її присутності.
Її внутрішнє світло — неяскраве, але стійке, як вогник у темряві.
Той, що не згасає.

Це — Уляна.
І вона — моя.