Як ваші справи? Сподіваюся, що добре :)

Прийшла до вас з невеличким шматочком сьогоднішнього оновлення

— Ну будь ласка! — пропищала вона, майже кидаючись під колеса.

— Як мене звати? — спитав я, сперши лікоть на відкритому вікні.

— Герман… — надула губи, лискучі від рожевого блиску, ніби хто ковбасою намастив.

— То як правильно?

— Та трясця тобі! — тупнула ногою, відчайдушно пручаючись чемності. — Германе, ти можеш підкинути мене на Поштову, будь ласка?

— Сідай, — кивнув я на пасажирське сидіння. І на її обличчі з’явилася усмішка полегшення.

Чесно? Краще б я вивіз на Поштову коробку з черепахами — менше би встиг роздратуватись.

Що вона знову витворяє? Стоїть тут, ніби мені винен я, а не вона — за своє нахабство, за "пупсика", за те, що носить себе, наче королева, а гараж — її тронний зал. І хто їй сказав, що може отак просто з’являтись, командувати, ще й "підкинь мене"? Ну не таксі ж, трясця!

Але ж поглянь на неї. Тупнула, надулась — а мені що? Весело? Та ні. Просто... кумедно. Вона виводить мене з себе швидше, ніж Олег, коли заливає двигун, але щось у тій її зухвалості таки змушує мене не їхати геть. І, може, я все-таки не такий байдужий, як удаю.

Це ж треба було так просити — з цими губками, з тим "будь ласка", ніби витисла з себе останні краплі ввічливості. Я міг би не зупинятися. Міг би зробити вигляд, що не почув. Але, чорт забирай, я ж таки зупинився.

Сідай, Лейло. І давай вже їдьмо, поки я сам себе не зненавидів.

Якщо вас зацікавив цей уривок, а вайб історії припав до душі - щиро запрошую до прочитання :) 
Не забувайте додавати у бібліотеки і залишати ваші коментарі - це неабияк надихає!

Бережіть себе!
Щиро ваша,
Юне Люмен ♥️

Шукайте мене також:  ✨Фейсбук ✨Букток ✨Інстаграм ✨Телеграм