Важкий період переживаю .

Вірніше, дуже сподіваюся, що пережила, бо, як казав лікар, шанс померти в мого батька був 95%. Позаду період довжиною у два з половиною місяці, коли ситуація ставала все гіршою й гіршою. Період, коли я майже не спала і постійно розуміла: я ніколи не буду готова до найгіршого варіанту розвитку подій. Ніколи, скільки б років мені не було.

Саме через це я трохи «випала» з життя на Букнеті — мало з вами спілкувалася, майже не читала ваші блоги, бо мені не хотілося ні з ким контактувати, навіть віртуально. У реальному житті я взагалі замкнулася від усіх, і вже навіть не певна, чи зможу колись стати іншою.

Проте я не кинула писати. Навіть у такій стресовій ситуації. Не кинула, бо це був мій єдиний спосіб відволіктися від реальності ( ну ще звісно читання ,ніколи в житті так багато не читала як зараз ). Але я весь час відчувала, що ось-ось — і не витримаю. Тому писала ще більше, «у запас», щоб у той момент, коли сили вичерпаються, я мала що викладати ще хоча б деякий час.

Можливо, саме через ці події моя остання книжка не поспішає наповнюватися щастям і радістю. Бо важко писати про те, чого ти давно не відчуваєш.

Але вчора лікар сказав, що будуть готувати мого тата до виписки. Його ще чекає довга реабілітація, але небезпека для життя вже минула. Усі в шоці, що він таки вижив. Але я вірила в нього. Бо ще 25 років тому йому не давали жодного шансу, дев’ять днів у комі — і все ж він викарабкався. І цього разу я теж була певна, що зможе. І він зміг.

Не знаю, чому все це пишу саме тут. Мабуть, просто хочеться десь виговоритися. Десь, де немає знайомих. Щоб обговорити це — і більше ніколи до цього не повертатися.

Всім — щастя, миру. Нехай горе ніколи не торкається ваших сердець , а хвороби —  ваших близьких.