Та, що пам'ятає...

СУТІНКИ ПАМ’ЯТІ.

24 червня 1671 року.
Париж. День, коли одна душа переступила межу.
А світ… мовчки стер її зі своєї пам’яті.

Другий розділ глави 27 — не просто частина історії.

Це відлуння. Це спогад, що не мав вижити.
Це відповідь на запитання, яке ніхто не ставив уголос: що станеться, коли тебе забуде весь світ?

У Сутінковому Парижі більше немає чисел 2, 7 і 27.
Пророцтва стали білими сторінками.
Архангели — мовчазні.
Пекло — спотворене.
А Небо — сповнене тиші.

Лише одна душа — пам’ятає.
Марі.
Її сльоза — останній фрагмент істини.
Її шепіт — єдине, що тримає його ім’я живим.

У цьому розділі ми побачимо, як у трьох містах згасають свічки та оживають примари.
Як Пале-Рояль стає центром розриву пам’яті.
Як Асмодей споглядає світ смертних із келихом вина — вже не Князь Пекла, а тінь від почуття, що не згасло.
І як на старому дворі собору Нотр-Дам збираються ті, хто втратив пам’ять, аби чекати повернення того, кого не можуть назвати.

Це розділ, у якому пояснюється багато…
Але ще більше — лишається без відповідей.

Бо істина про Троїсту Печать — не в словах, а в мовчанні.
І ті, хто дочитає — зрозуміють, що це лише початок.

Наступний розділ…
…веде у Сутінки.
І там народжується те, чого ніхто не чекав.

Безкрилий Ангел