Ми зустрічаємось лише раз на рік — невелика пауза

Друзі! Мої хороші, чутливі, романтичні, трішки сентиментальні — і просто найкращі 
Хочу поділитися з вами важливим рішенням.

Моя історія “Ми зустрічаємось лише раз на рік”, та сама ніжна, камерна й повільна, яка залишає по собі легке поколювання десь під серцем —
 тимчасово виходить із марафону.

Не тому, що я її більше не люблю.
А тому, що люблю занадто сильно, аби поспішати.
(і ще тому, що маю з нею підступні плани  але про це пізніше — тсс…)

 Але ви ж мене знаєте — без пригод довго не буваю!

Тому…
Поки ніжні зустрічі чекають свого часу,
на арену виходить новий герой — малий торнадо, гроза сусідів, постійна проблема для вчителів, і головний у світі спец із “я не я — і шибки самі впали”!

 Знайомтесь: Том.

Історія називається:
 “Хроніки мого дурного дитинства (тільки не кажіть мамі)”

 Це про хлопчика, в якого кожен день — як новий сезон “Місія неможлива”,

Якщо вам треба:

• Відволіктись від серйозного

• Посміятись до сліз

• І згадати, що таке справжнє дитинство (те, після якого у батьків сивіє волосся) —
  то заходьте до Тома. Йому саме потрібен співучасник.

І не забудьте: мамі — ні слова.

Дякую, що ви поруч.
"Ми зустрічаємось..." ще повернеться — і, повірте, не лише раз.
А поки — відкриваємо “Хроніки” і поринаємо в хаос, крик і геніальні дитячі ідеї.

Ваш автор, який не вміє сидіти спокійно.
DECLIN