Чи справді досвід долання труднощів дає нам право знецінювати чужий біль?

«Я впоралась — і ти зможеш».
Ця фраза може бути підтримкою — для сотень людей, які проходять через втрати, хвороби, смерть близьких, кризи. Але так само вона може звучати байдуже й холодно: «Я впоралась без (допомоги, ниття, жалості до себе чи хоча б слова підтримки), отже, й інші мусять».

Відчуваєте різницю?
В основі першого — сестринство, братерство:
«Я знаю, як це важко»,
«Мій досвід — тобі в поміч».
В основі другого — зверхність і знецінення:
«Не ний».

«…— Важко… тобі було важко, — заходиться істеричним сміхом. Потім починає вичитувати Олю, тиче пальцем, жене до воріт усе далі, ніби справді виганяє.
— Та що ти знаєш про важко, дівчино? — кричить, хапаючи повітря після кожної фрази, наче задихається. — Він тебе бив? Пив? Змушував доглядати своїх батьків, коли ти з пузом була? А я?!...»

Так говорить одна моя героїня іншій. І мені за них болить — не як авторці, яка їх створила, а як людині, яка бачить подібне в житті надто часто.

Болить, бо Віра Петрівна, як ніхто, могла би зрозуміти переживання Олі, підтримати, розрадити, дати життєву пораду з власного досвіду. Але натомість — відгородилася. Бо, на її думку, Оля мала впоратись сама. Як і вона колись — мовчки несла свій біль.

Примноження болю там, де могло б бути зцілення — для обох.

Чуйність і людяність — недооцінені скарби людської душі.
Плекаймо їх у собі.

Сьогодні о 19:00 новий розділ "Повернути й прийняти".