- Гадаю, до ночі варто чекати на нишпорок – москалі так просто не залишать вбивство своїх і крадіжку сувія. Тож коня, отче, я вам не залишу, вже вельми пробачте. Його присутність тут викличе багато питань, а брехати ви не вмієте, – говорив Василь кількома годинами пізніше, коли вони з Гезеліусом всілися в тихому покої сільської каплички.

Козак вже обмив водою стерті до живого ступні єпископа й наклав на ниючі садна мазь із борсучого жиру, яку приніс Міікула – той самий брат Маріт, пастор Війтоли. Весь час до цього Йоханнес майже не відчував болю, а тепер кривився, стискаючи зуби, аби не застогнати. Він мав прийняти цей біль без нарікань – як спокуту за те, що покинув Онні без останнього благословення.

- Ви… ви залишаєте мене? – вирвалося в нього. В глибині душі Йоханнес сподівався, що решту шляху долатиме в товаристві козака, і йому не вдалося приховати розчарування.

- Ввечері мене тут вже не буде, – мотнув чубатою головою Василь. – Я намалюю мапу, за якою ви підете на північ і дістанетеся моря, щойно загоються ваші струпи. А мені конче треба додому. Я маю передати сувій Мазепі – нашому гетьману, королю по-вашому. Він давно схиляється до союзу за Швецією, тож ці креслення стануть запорукою того, що його наміри серйозні, що він не обманює Карла ХІІ.    

Йоханнес подивився на хлопця з повагою. Він теж мав, що сказати, проте вирішив дослухати Василеву розповідь до кінця.

- Здивовані, що простий козак знається на дипломатичних премудростях? – всміхнувся Василь. – Я – небіж полтавського наказного полковника Григорія Герцика. Мене готували до дипломатичної кар’єри, я мав навчатися в Замойській академії, тому й змалечку вчив польську. Але вуйко вирішив, що спочатку я маю показати себе у ділі, послужити Гетьманщині таємною службою. Тож навесні я опинився в Московії з козачим полком, який був надісланий на Північну війну в поміч царю – така вже в нас була угода: в обмін на захист ми роками постачали йому війська й зерно. Вуйко сказав: «Пильнуй, що бачиш, і не забувай, кому служиш».