… або до чоловіка, який дивиться так, ніби вже читає твої сни.

Саме так подумала моя героїня після того, як відкрила листи свого покійного чоловіка — художника, якого всі вважали генієм, а вона — своїм минулим.

Але листи…

Це не були просто прощання. Це були сповнені марення зізнання.

Слова, що більше схожі на сповідь перед смертю. На крик душі або на останній діагноз.

І в кожному — ім’я, яке вона боялася почути.

Еміль( його молодий учень.)

Той, хто жив у тіні весь час. Той, хто залишився після смерті митця. І став ще більш незручним, ніж сама втрата. 

Вона йде до психоаналітика. Не для лікування, а щоб дізнатися правду.

Але коли двері кабінету зачиняються, виявляється, що це не просто лікар.

Це чоловік із татуюванням на грудях.

З очима, які не оцінюють, але бачать. 

І з голосом, що звучить рівно… поки не торкається найболючішого.

 «Винні не ті, хто йде. А ті, хто змушує лишитись», — каже він.

І ти не знаєш, кого в цю мить хочеш більше — себе, правду, чи… цього доктора.

 А потім він додає:

«Якщо колись буде потрібно… просто хтось поруч. Не психоаналітик. Хтось, хто витримає темряву разом з вами... Можемо випити кави.»

Цей розділ — не про аналіз, а про зустріч. Зі страхом і провиною.

І, можливо, з кимось, хто небезпечніший за всі твої думки. ( Але треба подумати, чи варто довіряти цьому психоаналітику, коли він дивиться на жінок, як на симптоми.) 

Чекаю в гості на сторінках своєї новинки.

Після тебе —Нікого.

Бережіть себе. І хай у вашому житті не з’явиться той, чий погляд проникає глибше, ніж ви готові.

Бажаю вам тепла, ясності — і щоб вам ніколи не довелося звертатись до психолога.

З повагою, ваша пристрасна авторка. Світлана Романюк ❤️