Чи обов'язково вбивати персонажа?

Той, хто вже почав читати детектив "Тиша після сигналу", мабуть, задався питанням — а чому персонаж винахідника Микити Очеретного загинув?

У 2015 році, коли писалася найперша чорнова повість "Годинникарі" (трохи про неї — тут), я перебував в пекельних борошнах щодо того, а що ж саме Микита має винайти такого, щоб Сергій та Лоретта послідували за ним на край світу?

Тоді я не став публікувати цей твір ніде, і він так і лишився чернеткою. Друга спроба (2017 рік) була значно вдалішою, як на мене — свіжа технологія виробництва дорогоцінних каменів-"обманок", за якою почала полювати ювелірна мафія. Прочитати можна тут.

Але мені хотілося і далі продовжити цей цикл, щоб у ньому було щонайменше три частини (трилогія — чарівне слово!).

Але ідей більше не було. Взагалі, від слова зовсім. І персонаж цей видавався мені більше непотрібним — бо все, що можна було винайти, вже давно винайдене.

І тому я вирішив дати Микиті в якості "останнього прощай" — секретну військову розробку, яку він не встиг завершити, загинувши від пожежі, і передав все, що мав, Сергієві й Лоретті. А вони мають розслідувати його смерть.

Мені здавалося, так буде справедливіше.

А у вас була ситуація, коли ви заходили в тупик і у вас залишався єдиний шлях — попрощатися з героєм?

Щоб не завершувати блог на сумній ноті — ось вам декілька пошукових артів з нарисами діалогів, які я зробив перед тим, як перейти до "Тиші після сигналу" — драматичного детективу із загадковою смертю, SD-карткою, розслідуванням і помстою за вбивство. Але ні назви для цієї "вундервафлі", ані пристойної історії мені придумати не вдалося.

...2018 рік [вже після подій "Семи граней обману"]. Зима, підвал Микити, облаштований під майстерню. Микита крутить в руках якусь лампу з безліччю проводів, схем, світлодіодів. Сергій та Лоретта обступають його, недовірливо споглядаючи на дивний пристрій.

— Це що? — питає Лоретта, вже налаштована скептично після його "афери на 300 000 доларів".

— Поки ще не знаю...

— Не дай Боже, воно вибухне... — Сергій тримає напоготові вогнегасник.
— Спокійно, брате, все під контролем!
— Як ти мене вже за... задовбав, — Лоретта підшукує влучніший український матюк, мов ляпас, але стримується. — Скільки разів вже ти знеструмлював увесь район? А мені, між іншим, хочеться помитися під теплою водою.
Микита натискає червону кнопку — театрально, як завжди.
БА-БАХ!

Дим пливе приміщенням. Микита й Сергій поволі піднімаються з підлоги — обидва закіптюжені, обличчя в них, наче не розуміють, куди потрапили.

Аж тут раптово розчиняються двері підвалу.

Сіро-зелені очі метають блискавки. Вишневий шарф розвівається вітром. На плечах та волоссі — блищать напіврозталі сніжинки.

А в руці — кочерга.

Де й поділася стримана, інтелігентна психіатрка з червоним дипломом і чвертю французької крові в жилах!

Вона зупиняється біля Микити. Той зіщулюється:

— Та воно не мало б вибухати... Я...

— Ти мовчи.

Біля входу в підвал. Через 15 хвилин.

Обидва чоловіки змерзли до кісток.

— Ну й жінка в тебе, — бурчить Микита. — Казна що. Не встиг показати, а вона вже з монтировкою лізе.

— Так-таки так, — Сергій запалює пальник під чайником. — Українці з французами — вибухова суміш. Тим паче, це вже не вперше ти таке робиш. Логічно, що навіть вона не витримала...

Ще через декілька годин. Квартира Сергія й Лоретти. Пізній вечір.

Вона заправляє волосся за вухо. Зітхає, міряючи йому температуру.

— Дурник ти мій. Менше б ходив до Микити. Бачиш, в нього що не спроба — то катастрофа.

Він кашляє. Обличчя червоне. На градуснику — 38,6.

— Ось, випий. А після того — дам тобі чаю. Вже поставила. Скоро.

Вона підходить, ніжно торкається його чола. Гаряче.

— Значить так. Щоб більше в той підвал — ні ногою!

Він усміхається, хитає головою й знову кашляє.